10 квітня 2010-го cвіт здригнувся від катастрофи під Смоленськом, яка забрала 95 життів перших осіб Польщі на чолі із президентом Лехом Качиньським. У тому злощасному літаку була й українка Анна Валентинович (Любчик), дитинство якої минуло в Гощанському районі на Рівненщині. «Урядовий кур’єр» розповідав про неї («Перерваний політ над Катинню» «УК» 17 квітня 2010) вустами рідної сестри.

Анна поклала життя на вівтар європейського вибору наших сусідів. Символічно, що 2019-й — рік 20-річчя перебування Польщі в НАТО і 15-річчя в Євросоюзі Сейм оголосив Роком Анни Валентинович. У серпні їй виповнилося б 90.

Тоді, у 2010-му, про українське коріння Анни Валентинович першим повідомило Радіо Свобода. Це відкриття стало лише приводом для подальшого дослідження долі землячки. Її родина живе в селі Садове (раніше Сінне) Гощанського району, де у багатодітній сім’ї Любчиків народилася й виросла Ганнуся.

Спілкування з ними журналістки Радіо Свобода Валентини Романюк не було простим: рідні неначе чогось побоювалися чи недоговорювали. Вона нічого не могла з тим удіяти, хоч як намагалася їх розговорити. І лише через дев’ять років зрозуміла, чому.

Шлях до Польщі

«Племінник Анатолій якось показав мені книжку «Тінь минулого» з дарчим написом тітки та завбачливим «Дозволяю переклад українською». Це сповідь Анни Валентинович, яку записала польська журналістка Анна Башановська. Тож вирішила перекласти її для українського читача, бо що може бути об’єктивніше, ніж оцінка власного життєвого шляху? — вголос роздумує колега. — А заглибившись у нюанси вкрай не простої долі землячки, осягнула й поведінку її родини. Бо за свою незламну позицію в обстоюванні прав простих робітників та європейського вибору Польщі Анна десятиліттями перебувала під прицілом спецслужб. Якби «Солідарність» народжувалася в тодішніх українських реаліях, на Анну, вочевидь, чекала б доля Василя Стуса. Саме тому вона й не ідентифікувала себе як українка — боялася зіпсувати життя родині, про існування якої лише здогадувалася (їхню вулицю разом з хатою спалили нацисти). Тому під час повоєнної легалізації  в анкеті написала: «Сирота, родом з-під Рівного».

Ще в дитинстві їй сказали: всі рідні загинули. Але Анна відчувала: це неправда. До речі, вся родина Любчиків вижила.

Переклад тих спогадів уже готовий, ідеться про видання книжки. У ній сама Анна розповідає, як 12-річною 1941-го пішла в найми до місцевого цукрового магната пана Телесніцького. Була і за домашню працівницю, і за доглядача худоби, й за сільгосппрацівника.  Адже 1939-го «совєти» забрали у її відносно заможної родини все, тож було дуже сутужно.

У 1943-му, перед приходом радянської армії, Телесніцькі отримали в німців дозвіл на виїзд до Польщі — під Гданськом жила їхня родина. І прихопили із собою Аню. Батько дізнався, що повезли її спочатку до Гощі, позичив коні, поїхав шукати. Але повернувся ні з чим.

Тим часом Телесніцькі облаштувалися в Польщі. До наймички ставлення не змінили: жорстоко карали за найменшу провину, за свій стіл їсти не садили навіть у Різдво чи Великдень. Ще й залякували: мовляв, скажеш комусь, що українка, тебе тут уб’ють (українсько-польські відносини тоді були непростими). Якось із відчаю Анна пішла до моря топитися. Врятувала сусідка, яка згодом знайшла для дівчини іншу родину. То були добрі люди. Змінивши з часом місце проживання, вони навіть залишили Анні своє напівпідвальне помешкання. Вона працювала на місцевому маслозаводі й дуже цікавилася верстатами та обладнанням. Ось майстер якось і сказав: «Тобі, дівчино, треба на корабельню. Там, до речі, й платять більше».

«На корабельню!»

Корабельня у Гданську кликала молодих і наполегливих яскравими агітаційними плакатами: і навчимо, й заробіток дамо. Анна вирішила стати зварювальником. Згодом вже сама була на тих плакатах. Вступила до спілки польської молоді. Пізніше історію Польщі, філософію, трудове право їй викладали колеги з вільної профспілки професори Йоанна й Анджей Ґвязди, Лех Качиньський, Богдан Борушевич.

Аня Любчик зустріла чоловіка, з яким готова була поєднати долю. І раптом уже вагітною дізналася, що в нього є інша. Коли розповіла ксьондзові, що все-таки вирішила народжувати, він сказав: «Таких, як ти, Матка Боска на руках носить». Так з’явився на світ її єдиний син Януш. А інший чоловік, з яким разом працювала, згодом запропонував їй одружитися. Та сімейне щастя Валентиновичів тривало недовго: в 1971-му Казімєж помер.

Це сталося незадовго після того, як у грудні 1970-го на гданській корабельні розстріляли голодний страйк робітників. Відтоді Валентинович стала на захист робітників, які не мали за що годувати власні родини, хоч багато працювали. На важкій роботі зварювальника  Аня втратила здоров’я. Тож змінила кваліфікацію й працювала кранівницею.

З 1976-го  її зацікавили ті, хто на роковини розстріляного Грудня покладав вінки біля воріт корабельні. Так  познайомилася із представниками ідейної опозиції, про яких неодноразово чула, слухаючи радіо «Вільна Європа». За це її заарештували, тримали у в’язниці, компрометували під надуманими приводами й навіть звільнили з роботи за півроку до пенсії. А 1980-й став роком народження незалежної профспілки «Солідарність», у якій незламній Анні належить одна з головних ролей. Бо саме через її несправедливе звільнення за кілька місяців до пенсії повстала корабельня, а згодом уся Польща.

Та прорадянський режим не здавався: 1981-го введено воєнний стан, у Гданську —  танки. Влада працювала на розкол опозиції. Стосунки з офіційним лідером «Солідарності» Лехом Валенсою були напруженими, але їй довіряли десятки тисяч людей.

Яскравого лідера «Солідарності» Анну Валентинович запрошували до Іспанії, Франції, Англії, Америки, де вона доносила світові правду. Наступне запрошення опозиціонери отримали до Ватикану на зустріч із самим Папою. Тоді Іоанн Павло ІІ взяв за руку саме її. Папа, розповідають очевидці, дуже шанував Анну за щирість намірів та відкритість.

«Коли Польща таки зламала хребет комунізму,  президент Лех Валенса запропонував Валентинович посаду міністра закордонних справ. На це вона сказала: «Розумію, що президентові-електрикові було б зручніше мати при собі міністра-кранівницю, але не збираюся себе компрометувати», — додає цікавий епізод із книжки Валентина Романюк.

Леха Валенсу змінив Александер Квасневський, потім президентом обрали Леха Качиньського. У статусі його позаштатного радника Валентинович і полетіла до Смоленська. На превеликий жаль, назавжди…

Зустріч через 53 роки

Рідні активізували пошуки Анни вже у незалежній Україні.

«Допоміг пошуковець із Тернополя Єфрем Гасай, нині вже покійний, — розповідає наймолодша сестра Анна, яку батько назвав на честь старшої. — Уперше ми зустрілися в Україні в 1996-му, через 53 роки після розлуки. Ось тільки тато не дожив — відійшов 1995-го. У селі дивувалися: «Полячка знайшлася!» Відтоді вона щороку приїздила до нас, а ми бували у неї.

Її брати й сестри теж поступово відходять. Тож Ольга, Катерина й Анна-молодша сумують і водночас радіють, бо до Садового нарешті повернулася пам’ять. На приміщенні місцевої школи урочисто відкрили першу в Україні меморіальну дошку Анні Валентинович. Консульство Республіки Польща в Луцьку допомогло фінансово, Польсько-український культурно-просвітницький центр ім. Томаша Оскара Сосновського з Рівного взяв на себе організаційні моменти, дослідники її життя підготували цікаві розвідки. Приїхав онук Анни Пьотр Валентинович: «Це не просто дошка. Бабця була тією іскрою, з якої розгорілося полум’я «Солідарності», що спопелило комуністичний режим у моїй рідній Польщі. На її малій батьківщині завжди почуваюся комфортно й спокійно».

15 серпня, в день 90-річчя матері  «Солідарності», у Польщі відбудеться прем’єра фільму про Анну Валентинович. Хочеться, щоб його побачили і в Україні, а українці прочитали книжку в перекладі Валентини Романюк. У Польщі, Німеччині, Англії, Японії вже видано десяток книжок про нашу землячку. Ще одну готує група журналістів із «Газети виборчої».

ДОВІДКА «УК»

Анна ВАЛЕНТИНОВИЧ (ЛЮБЧИК).  Народилася 15 серпня 1929 року в селі Садове (тоді Сінне) Гощанського району на Рівненщині. Одна із засновників відомої на весь світ «Солідарності». Однак через розбіжності у поглядах з тодішнім керівництвом держави не взяла участі в урочистостях з нагоди 25-річчя незалежної профспілки 2005-го. Того року отримала від президента США Джорджа Буша медаль Свободи Трумена-Рейгана. А 2006-го президент Лех Качиньський нагородив її найвищою відзнакою Польщі — орденом Білого Орла.