Космічна баготовекторність

Валентин БАДРАК: «Україні не можна повертатися до критичної залежності від Росії у галузях ракетно-космічного комплексу»

Світова космічна спільнота вже давно визнала розробки та технологічні рішення вітчизняних учених у сфері ракетно-космічної галузі та ракетобудування. За радянських часів вони були за сімома замками, та й тепер їх не надто охоче «світять», хоч вітчизняна наука працює переважно над цивільними, а не над військовими проектами. А все тому, що на цьому ринку шалена конкуренція. Привідкрити завісу та поговорити про пріоритетні для нашої держави космічні проекти, домовленості президентів України та Росії у цій сфері та зиск, який від цього отримає наша держава, маємо нагоду з директором Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентином БАДРАКОМ.

— Як відомо, Україна та Росія ще з радянських часів тісно співпрацювали у ракетно-космічній промисловості. Наскільки тісне партнерство у цій сфері нині? Чи слід очікувати поглиблення двосторонньої кооперації, зважаючи на нещодавні домовленості між президентами?

—  Ракетно-космічна галузь чи не єдина, де Україна й Росія зберегли традиційну кооперацію і де на співпрацю впливала виключно економічна доцільність, а не політичні віяння. Водночас за останні 10—15 років  відбулось істотне розмежування українського та російського бізнесу в цій сфері. Воно розпочалося відтоді, як Росія заявила про готовність самостійно, без України, створювати ракетоносій «Ангара» та нову важку військову балістичну ракету.

Вона планувала замикати цикл всередині країни. І якщо президент Борис Єльцин лише означив таке завдання, то його наступник Володимир Путін розпочав масштабну реалізацію нової стратегії. Нову міжконтинентальну балістичну ракету (МБР) «Тополь-М» Російська Федерація зробила без допомоги України. Та періодично у неї виникають проблеми зі створенням ракет (приміром «Булава»), що логічно призводить до актуалізації питання вагомості української допомоги російським фахівцям. Тож припускаю, що з часом нам запропонують відновити участь у створенні важкої рідкопаливної ракети, попри лобі зі створення твердопаливних МБР, яке існує в Росії. Але станеться це лише тоді, якщо Росія відчуватиме контроль за нашою ракетно-космічною галуззю.

Хоча ще є військово-політичний чинник. Росії дуже б хотілося контролювати воєнні ракетні програми України. Зокрема зі створення багатофункціонального ракетного комплексу (БФРК) «Сапсан» для Збройних сил України або іншої ракетної системи оперативно-тактичного рівня у вигляді експортних версій. Нині ж українські фахівці галузі на прохання російської сторони продовжують обслуговувати Ракетні війська стратегічного призначення (РВСП) у частині МБР РС-20 (за класифікацією НАТО SS-18 «Сатана»).

— У яких нині спільних проектах беруть участь країни? Окресліть коротко: що це за проекти?

—  Насамперед це взаємовигідний двосторонній мирний проект «Дніпро»: конверсія вже згаданої РС-20 та виведення на орбіту за її допомогою на комерційній основі космічних апаратів, як правило, інших країн. Росіянам дуже вигідно підтримувати кооперацію з дніпропетровцями і спільно заробляти на конверсії космічних пусків, розвиваючи власний стратегічний напрямок. Адже РС-20 було прийнято на озброєння ще в 1975-му, й Росія змушена поступово знімати ці МБР з бойового чергування.

Наступний проект — «Морський старт». Хоч, за даними Державного космічного агентства України, 72% комплектуючих у цьому проекті — російські, він все одно цікавий і вигідний Україні. Це міжнародний проект, у якому беруть участь чотири країни і використовується український ракетоносій «Зеніт-3SL». І було б нелогічно не розвивати його.

У проекті «Наземний старт», який також передбачає використання  українських ракетоносіїв «Зеніт-2SLБ» чи «Зеніт-3SL» з космодрому Байконур, беруть участь Росія, Україна, Казахстан та США. Нам він цікавий з точки зору активізації роботи. Та якщо він  гальмуватиметься,  катастрофи для України не буде.

— Скільки Україна може заробити на спільних проектах із Росією?

— Насправді ми таких підрахунків не проводили й орієнтуємось на заяви космічного агентства. Адже космічна галузь — це сфера подвійного призначення, де лише проект БФРК «Сапсан» суто військовий, а ми переважно займаємось оборонкою. Важливе, на мій погляд, інше. Нині, за заявами космічного агентства, понад 60% продукції ракетно-космічної галузі йде на експорт, з них частка Росії не ключова.

— Як, за вашими оцінками, розмежування вплинуло на вітчизняну ракетно-космічну галузь? Які проекти пріоритетні для нашої держави?

— Загалом позитивно. Слід зауважити, що розмежування не було катастрофічним. Бо Україна продовжила реалізовувати двосторонні проекти спільно зі східною сусідкою, в які нас запрошували. Вона також активно брала участь у багатосторонніх міжнародних проектах — американських, європейських, південноамериканських. І це дуже важливо, бо фактично така співпраця — свідчення визнання космічною світовою спільнотою українських технологій та наукових розробок у цій галузі.    

Щодо пріоритетних проектів, то Україна добудовує на космодромі Алкантара разом із Бразилією, однією з  найсильніших держав світу за динамікою розвитку, ракету-носій «Циклон-4» для виводу космічних апаратів з корисним вантажем на навколоземну орбіту. Створює й постачає для європейського ракетоносія VEGA ступені для двигунів. Працює з американцями у двосторонньому ракетно-космічному проекті Antares. Показово, що нову американську ракету-носій середнього класу було створено за допомогою України (спільно з Orbital Science Corp).

Як наслідок, наша держава традиційно посідає четверте-п’яте місце у світі за космічними пусками, вона також надзвичайно сильний гравець серед виробників ракетних двигунів. Ці дві спеціалізації найсильніші, вони визнані у світі, й тут ми не критично залежні від Росії. Українські космічні технології залишаються лідерами у світі. Наприклад, українці розв’язали проблему герметичності рідкопаливних ракет, що навіть американці вважали неможливим. І таких прикладів багато.

— Наша східна сусідка віднедавна веде досить агресивну політику у сфері високотехнологічних галузей. Чи не загрожує це нашій промисловості?

— Справді, Росія останніми роками офіційно політизує всі високотехнічні галузі, особливо у військово-технічній сфері. Вона жорстко йде на замикання циклу виробництва і розробок всередині країни у всіх галузях. Безумовно, це трохи обмежує Україну, але не кардинально. На відміну від літакобудування, що перебуває у складнішому стані в плані залежності від російського ринку, вітчизняна ракетно-космічна галузь і ракетобудування вже давно вийшли на світовий рівень, і РФ тут один із партнерів.

Україна зможе працювати без Росії. Та я переконаний, що до цього не дійде. Бо і в нас, і там вистачає прагматиків і світлих голів, які розуміють, що політика політикою, а співпраця і реалізація космічних проектів дають набагато більше позитиву обом країнам.  

Щодо наших ракетно-космічних підприємств, то вже є прецедент, коли російська сторона підключила економічні важелі. Приміром, найбільші в СРСР розробник і виробник систем управління і програмного забезпечення ракет стратегічного призначення та ракет-носіїв космічних апаратів різного класу —  колишні КБ «Електроприладобудування», НВО «Електроприлад» та інші дотичні підприємства, що розташовані у Харкові, — увійшли у ПАТ «Хартрон». А як відомо, солідний пакет акцій цього підприємства наразі належить російському бізнесу. А саме воно працює переважно на Росію.

— А хіба українські космічні підприємства не державні?

— Так, справді. Навіть на ПАТ «Хартрон» 50+1 акція належить Державному космічному агентству України. Росія поки що не має контролю над КБ «Південне», Південмашем і «Арсеналом», що є державними стратегічними підприємствами. Для їхньої приватизації  потрібне законодавче рішення. А таких поки що не ухвалювали. Хоч досі не відомо, що наш Президент пообіцяв російській стороні в обмін за нещодавно надану фінансову допомогу.

Відомо лише, що інтерес росіян до цих підприємств шалений. А все тому, що, по-перше, РФ хоче утримувати залежність України у військово-технічній сфері, а, по-друге, отримати серйозні кадрові вливання у розвиток власного ракетно-космічного комплексу, зокрема зі створення важкої військової ракети.

Після нещодавніх подій у парламенті, а також оприлюднення Фондом держмайна списку об’єктів на приватизацію у 2014 році, в який включений Турбоатом та чимало інших стратегічних об’єктів, вважаю за ймовірне, що Україна може обрати неправильну стратегію у цій сфері. Але якщо так станеться, це буде вкрай недалекоглядне  рішення.

Хочу наголосити: не кажу, що не треба працювати з російським бізнесом. Треба! Але Україні не можна повертатися до критичної залежності від Росії у галузях ракетно-космічного комплексу, яку за десятиріччя вдалося розбавити.

— Чи можливі нові космічні проекти між Росією та Україною за цих умов і які?

— Появу нових цивільних проектів важко спрогнозувати. Мені здається, що Україна та Росія у перспективі й надалі співпрацюватимуть у міжнародних проектах, які передбачатимуть участь третьої сторони і відповідні домовленості, де складно буде піти на порушення домовленостей. Як, приміром, у «Морському старті», де Росія за будь-яких політичних розкладів та віянь навряд чи може піти на якийсь демарш. Або ж у проектах, у яких Росія зацікавлена більше, ніж Україна, як у проекті зі створення конверсії ракети «Дніпро».  Якщо українська сторона не братиме у ньому участі, то матиме лише фінансові втрати. А якщо Росія закриє цей проект в односторонньому порядку, то отримає величезну проблему у вигляді наявності важких ракет SS-18, які треба буде або утилізувати, або щось із ними робити. З огляду на те, що традиційно цим займалась українська сторона, це створить певні проблеми для Росії.

 Тобто нові проекти можуть бути ініційовані та відкриті Росією лише за умови чіткого розуміння контролю над ними або над українською стороною, над її ключовими технологіями чи підприємствами. Інших варіантів відкриття нових проектів на паритетних умовах не бачу. Водночас Україна зацікавлена у співпраці з Росією у ракетно-космічній галузі, зберігаючи політичний нейтралітет. Бо вбачає тут перспективу для розвитку власної галузі та отримання додаткових ресурсів.

Галина ІЩЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Валентин БАДРАК. Народився в 1968 році у Черкасах. Закінчив Рязанське повітряно-десантне училище та Київський державний лінгвістичний університет. БувучасникомпрограмСША «Foreign Policy Challenges Facing the United States and Europe» (1998р.) та «The Harvard Ukrainian National Security Program» (2000р.). З 1999 року — директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, з 2006-го — член Громадської ради при Службі безпеки України. Автор багатьох публікацій на тему безпеки.