60 РОКІВ ОБОВ’ЯЗКОВОЇ ВОСЬМИРІЧНОЇ ОСВІТИ В СРСР

МІФОТВОРЧІСТЬ. Людям, які досі з пієтетом розповідають про нібито найкращу в світі шкільну систему часів СРСР, не гріх нагадати, що обов’язкову середню освіту в країні запровадили у 1970-х роках разом із підключенням сіл до загальнодержавної системи електропостачання і початком видачі із 1974-го паспортів колгоспникам.

Навіть восьмирічна освіта для радянських громадян стала обов’язковою після ухвалення 24 грудня 1958 року відповідного закону. До того у нібито найосвіченішій країні робітників і селян вимагали закінчити лише початкову школу — чотири класи, а щоб відкараскатися від напливу добровольців, які прагнули мати ґрунтовніші знання, з 1 вересня 1940-го запровадили платне навчання у 8—10 класах. Таким же воно стало у вишах (за винятком безкоштовних військових), де рік навчання був лише вдвічі дорожчий, ніж у старших класах середньої школи.

Тож перед Другою світовою війною людину із сімома класами освіти радянські громадяни сприймали як високоосвічену, адже перехід на обов’язковість такого терміну навчання в СРСР розпочали 1949 року і фактично розтягли аж до 1958-го, коли обов’язковою стала вже восьмирічна освіта.

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАО ЦЗЕДУНА

Феномен великого керманича

КУМИР. Постать засновника сучасної китайської держави й основоположника маоїзму одна з найсуперечливіших. Для декого він кривавий тиран й авантюрист, для інших — великий політик, який зумів знайти для Китаю власну дорогу економічного і соціального розвитку, що вивела країну в найуспішніші у світі.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

«За хліб черствий ошукані раби»

ПОСТАТЬ. Видатний український поет Євген Плужник народився у слободі Кантемирівка (нині райцентр Воронезької області) Богучарського повіту в сім’ї дрібного купця, який переїхав сюди з Полтавщини. Однак мало хто знає, що за переписом населення 1926 року, найчеснішим і найоб’єктивнішим у радянській історії, 84,1% жителів Богучарського повіту — українці. Отож це етнічна територія України, яку за правом сильного загарбала Росія, а Євген Плужник — наш одноплемінник.

Не дивно, що невдовзі рідним містом хлопця став Київ, де він спочатку навчався у ветеринарно-зоотехнічному інституті, а згодом перейшов до музично-драматичного. Викладачі пророкували йому велике театральне майбутнє, однак хворий на туберкульоз Плужник усвідомлював, що величезні сценічні навантаження стануть фатальними для нього.

Тож він навіть не завершив навчання, покинувши стіни інституту, в яких, однак, здобув потрібні йому для написання драм театральні знання та одружився з однокурсницею Галиною Коваленко. Вона не лише стала його музою на все недовге життя, а й фактично зробила поезію Плужника знаною.

Невеликі вірші початківця ще з 1923 року з’являлися на сторінках газет Києва, який тоді ще не був столицею УСРР, але їх автор вважав, що через брак майстерності ще не може претендувати на видання поетичної збірки. Отож Галина Коваленко крадькома показала твори чоловіка літераторові Юрієві Меженку, вердикт якого відкрив дорогу молодому таланту: «Ви принесли вірші такого поета, якого ми будемо довго чекати. І дай нам Бог, щоб дочекалися».

Поезії Плужника ввійшли до альманаху «За 25 літ», який підготував Максим Рильський із творів найкращих українських письменників першої чверті ХХ століття. Вірші «поетичного генія», як називали ще вчорашнього початківця, стали зразком для наслідування.

Дві збірки поезій «Дні» і «Рання осінь», роман «Недуга», кілька п’єс засвідчили, що успіх перших віршів — не випадковість. Однак уже підготовлену прем’єру в театрі ім. І. Франка драми «Болото» заборонили, як і внесену Лесем Курбасом у план роботи «Березоля» трагікомедію «Змова у Києві». У часи, коли Тичина розродився сумнозвісним панегіриком «Партія веде!», Плужникове «за хліб черствий ошукані раби» мало вигляд виклику всесильній тоталітарній системі.

Уже наступного дня після вбивства 1 грудня 1934 року в Ленінграді Сергія Кірова, що започаткувало чергову хвилю терору в усій країні, уповноважена НКВС Гольдман підписала постанову, якою Плужника звинуватили у «тероризмі». Справу арештанта вів слідчий Хаєт, за матеріалами якого хворого на туберкульоз поета засудили на 10 років таборів.

31 січня 1936 року Євген Плужник помер у тюремному лазареті на Соловках, 2 лютого його поховали на табірному цвинтарі, який нині зрівняний із землею. 4 серпня 1956 року замордованого поета посмертно реабілітували «за відсутністю складу злочину». За рік по цьому його ката Мойше Хаєта, який успішно пережив усі «чистки» і помер власною смертю, з помпою поховали на почесному місці Байкового цвинтаря в Києві як «полум’яного чекіста».

Пам’ятати про це потрібно не заради помсти, а задля запобігання повторенню злочинів, бо вже в наші дні всепрощенство після Помаранчевої революції повернуло до влади фальсифікаторів виборів на чолі з Януковичем та призвело до кривавої бійні й війни.

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РОБЕРТА ЛІСОВСЬКОГО

Український журавель у німецькому небі

ПОГЛЯД. Виконаний у кольорах національного прапора України жовто-синій логотип німецької авіакомпанії «Люфтганза» нагадує стилізоване зображення сакрального для українців птаха журавля. Однак лише цією асоціацією спорідненість знаного на всіх континентах Землі символу із нашою Вітчизною не вичерпується. Адже багато хто стверджує, що творець, точніше, автор істотного перетворення логотипу, який уже існував до того, — наш земляк Роберт Лісовський.

За офіційною версією, товарний знак «Люфтганзи» веде початок від створеного 1918 року німецьким графіком Отто Фірле фірмового логотипа авіакомпанії Deutsche Luft-Reederei, яка 1926-го об’єдналася з Junkers Luftverkehr, утворивши «Люфтганзу». У її логотипі використано елементи обох компаній-засновників, але чи проводили для цього якийсь творчий конкурс і хто став у ньому переможцем, достовірних даних нібито немає.

Дивуватися цьому не доводиться, бо за часів нацистського Третього рейху ганьбою для «арійців» стало б визнання, що логотип головної німецької авіакомпанії створив українець, яким вважав себе Роберт Лісовський. Однак навіть те, що нині у «Люфтганзі» не можуть ні підтвердити, ні спростувати участі нашого земляка в розробленні фірмового знака, вже промовистий факт.

Роберт Лісовський народився у місті Кам’янському, яке за радянських часів перейменували у Дніпродзержинськ, в сім’ї українця й німкені. У дитинстві демонстрував неабиякий хист до малювання, що привело майбутнього художника, графіка, дизайнера до Миргородської художньо-промислової школи. Тут наставником юного Лісовського був видатний український майстер Опанас Сластіон.

Наступним кроком до вершин мистецтва стало навчання у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка та вступ по її завершенні до Української академії мистецтв, створеної після проголошення УНР. Тут наставниками молодого художника стали Георгій Нарбут і Михайло Бойчук, чия творчість символізує епохи в національному образотворчому мистецтві.

Після двох арештів, внаслідок яких Лісовський ледь не загинув, йому довелося покинути окуповану більшовиками Україну й перебратися до Львова, який перебував під владою Польщі. Фактично ще митець-початківець здобув тут славу і визнання як майстер книжкової графіки, творець суто національних розписів гобеленів для косівської кооперації «Гуцульське мистецтво», автор оформлення десятків ужиткових речей — від обкладинок альбомів до віньєток, які тиражували місцеві підприємства.

Однак дедалі відчутніші утиски польською владою української культури змусили Лісовського збиратись у далеку дорогу. Спочатку до Берліна, де здобув визнаний у Європі диплом випускника тутешньої академії мистецтв та підтвердив свій талант розробленням уже згадуваного логотипу «Люфтганзи», серією кіноафіш до фільмів за участі зірки німецького кіно Бригітти Гельм.

Перед Лісовським відкривалася цілком успішна кар’єра, але перспектива банального заробітчанства суперечила його патріотичним переконанням. Він знову круто змінив долю, переїхавши до Чехословаччини, яка в той час стала неофіційним центром численної української еміграції.

Посади професора графіки Української студії пластичного мистецтва, яка діяла у Празі, й коменданта Союзу українських пластунів-емігрантів на роки стали двома іпостасями його напруженої роботи, що поєднала творчість на культурній і патріотично-виховній нивах. На жаль, гітлерівські, а потім радянські окупанти згодом цілеспрямовано знищили найменші сліди діяльності українських патріотів на території Чехословаччини.

Однак саме Лісовський став головним організатором виставок графіки талановитих емігрантів-українців у Берліні (1933) та Римі (1938). Оформлені ним книжки Уласа Самчука і Олега Ольжича стали класикою «модерного поєднання рис київського бароко із західноєвропейським експресіонізмом», як оцінюють їх критики.

Не всі навіть нині знають, що саме Лісовський — автор знаної далеко за межами нашої України емблеми ОУН «тризуб з мечем», символіки Пласту та виховав кілька змін патріотів-пластунів, які зробили вагомий внесок у становлення національної самосвідомості українців. Це одна з найбільших заслуг видатного художника і дизайнера, якому Україна була важливішою за власну славу в мистецтві.