Чад Нейбор понад пів століття працює у ЗМІ  Сполучених Штатів Америки та Шотландії — авторитетних виданнях, що виходять мільйонними тиражами. У його послужному списку The Middletown, The New York, The Times Herald-Record, The Washington Post та інші відомі у світі газети.

Понад 50 років влучним словом обстоює справедливість, бореться за збереження довкілля, намагається робити світ кращим.

Перша стаття визначила долю

— Ви народилися невдовзі після Другої світової війни. Ваш батько, як мені відомо, боровся з нацизмом. Як усе це вплинуло на ваше життя?

— Мій батько мало говорив про Другу світову війну, але коли я був підлітком, шукаючи марки у старому сімейному куфрі, знайшов рукопис, який він вів. Там ішлося про те, що йому довелося пережити. Від сторінки до сторінки, що виправлялися-перевиправлялися знову й знову — душевний біль через пережите. Його душа була зранена тим досвідом, що часто ускладнював життя нашої сім’ї. Вийшовши на пенсію, він утілив свій задум у спогадах «Історія війни однієї людини». Розповів у них про той неймовірно складний час, який довелося пережити.

— Розкажіть, будь ласка, про ваше дитинство, найяскравіші спогади з того часу.

— Вони пов’язані з багатогодинним  блуканням сільською місцевістю. Я насолоджувався красою природи, чудовими краєвидами — всім тим, що міг бачити. Якось провів прекрасні канікули в національному парку «Єловстоун», де побачив 99 ведмедів (декотрих, можливо, по кілька разів). Я був бойскаутом і мандрівником, займався рафтингом. Якось навіть заночував у сніговій печері. Було холодно, але це стало хорошою школою виживання в екстремальних природних умовах.

— Про що мріяли, думали, на що сподівалися в молоді роки?

— У мене рано сформувався інтерес до письменництва: я хотів писати романи. Успадкував від батьків глибоке відчуття соціальної справедливості й дуже хотів робити все, що міг, аби підняти її в Сполучених Штатах на вищий щабель. Хоч це, звичайно, було дуже важко.

— Пам’ятаєте свою першу статтю?

— Перша стаття не побачила світу, але визначила мою долю як журналіста. Ця стаття ніколи не виходила друком, але для мене стала найважливішою з будь-коли написаних. Я ще під час навчання в університеті виконував завдання викладача за класичною американською п’єсою Торнтона Вайлдера «Наше місто». Треба було зробити оповідання для газети про жителів міста. Я з легкістю впорався із цим завданням, отримавши рідкісну оцінку «А». Тож учитель відвів мене до консультанта студентської газети. Я приєднався до газети і тоді знав, що хочу бути журналістом. А першу статтю, підписану моїм іменем, було опубліковано у студентській газеті університету Мериленду. У ній ішлося про заплановану систему Метро.

— З видань, у яких вам доводилось працювати, які найпам’ятніші, улюблені?

— Моїм улюбленим місцем роботи була, однозначно, щоденна студентська газета «Діамант», що виходила в університеті Мериленду. Найцікавіше було працювати у газеті «Вашингтон пост», яку, до речі, за період моєї роботи п’ять разів було відзначено премією Пулітцера, зокрема, в розділі стилю, де я працював. Згодом як нічний редактор газет «Лос-Анджелес Таймс», «Вашингтон пост», «Ньюс Сервіс» я бачив Бенджаміна Бредлі, Боба Вудворда. А найуспішнішим періодом своєї журналістської праці вважаю 15 років у масмедіа Шотландії. Це навіть з огляду на те, що я не британець і не шотландець. 

— У жовтні 1962 року світ стояв на межі ядерної війни через Карибську кризу — ракетну загрозу з Куби, коли радянський союз зробив спробу розмістити там ядерну зброю. Як оцінюєте ті події нині?

— Це був період  стресу і психологічних травм, що глибоко вразили багатьох. Пам’ятаю вправи у нашій школі, коли ми заходили у кафетерій у підвалі і залазили під столи, щойно почувши сигнал повітряної тривоги. Це й нині відгукується в пам’яті, коли світ знов опинився перед ядерною загрозою.

— У 1960-х роках американська молодь протестувала проти війни у В’єтнамі. Рух хіпі поширився у всьому світі. Пам’ятаю ті роки. Я й сам був трохи хіпі. Як ті події  вплинули на вас, Чаде? Вони вас зачепили?

— Мене глибоко вразили антивоєнні протести. Я був штатним працівником студентської щоденної газети «Діамант» університету Мериленду. На першому курсі навчання мене заарештував військовий патруль — ще до початку комендантської години опівночі, коли йшов до свого гуртожитку. І ця несправедливість розізлила мене. Ті дні знайшли відображення у студентській газеті. Звичайно, то була чудова практика для журналістів. Із тих років з багатьма колегами-журналістами ми дружимо досі. Я був присутній на кількох антивоєнних протестах у Вашингтоні, і це розвинуло в мене відразу до великих некерованих натовпів.

Мій вибір — Шотландія

— Ви тривалий час жили у США, тепер у Шотландії. Кожна із цих країн має свої традиції, культуру тощо. Де почуваєтеся краще і чому?

— Однозначно в Шотландії. Тут більше справедливості, це менш прагматична країна. Шотландці не такі божевільні у ставленні до автомобілів, як американці, тут краще працює громадський транспорт, а міста й містечка комфортніші для життя. У Шотландії нема деструктивного культу зброї, ультраправої політики невігластва, реакції, що їх практикує так багато людей на моїй батьківщині.

— Ви пройшли велику професійну, життєву дорогу. Який основний девіз, що ним послуговуєтесь у житті?

— Завжди намагався робити людям добро і обстоювати інтереси тих, хто сам себе не може захистити. Я член «Міжнародної амністії» відтоді, як цю організацію було удостоєно Нобелівської премії миру 1977 року. Переконаний, що треба жити простіше, менш затратним життям і завжди намагаюся знаходити шляхи, щоб зменшити мій уплив на навколишнє середовище.

— А які теми найближчі?

— Над усе люблю писати про дику природу, навколишнє середовище та соціальну справедливість. Проте я рано виявив, що найкраще мені вдається й робить мене щасливим робота редактора. Ще пишу про захоплення людей. Зокрема колекціонування листівок, марок, гру в теніс.

«путін ненавидить демократію»

— У 1970-х роках ви відвідали радянський союз — москву, ленінград, Київ. Розкажіть, будь ласка, про тодішні свої враження.

— Я вважав, що це буде захопливо. Як журналіст гадав, що для мене важливо відвідати срср, а не покладатися на чиїсь репортажі. Понад усе був вражений, які схожі надії й мрії людей тих міст, де побував, до мрій людей інших країн. Маю визнати, що мало пам’ятаю Київ, та й пробув там недовго. Тепер нарешті засвоїв, що Україна має власну мову, яка істотно відрізняється від російської, особливу культуру.

— Що думаєте про воєнне вторгнення росії в Україну? Якими можуть бути наслідки?

— Гадаю, що це повне божевілля. путін ненавидить демократію, незалежний суд, вільну пресу, тому що це заважає безмежній його владі, яка базується на корупції, ускладнює йому життя. Мати все це, на його погляд, — це справжній злочин України. Його політика стала причиною невимовних страждань в Україні, спричинила світову енергетичну кризу та нестачу основних продуктів харчування у багатьох країнах. путіну вдалося досягти результату з точністю до навпаки від того, що він хотів. НАТО розширило присутність до кордонів росії, де стоять його війська, а позиції росії у світі  різко впали. Дуже вірю, що якось росіяни прозріють й побачать, що зробила їхня влада, й вони будуть на неї дуже злі. Вірю, що росія, без сумніву, стане другорядною країною у світі, яка не матиме поваги, аж поки при владі  путін та його друзі.

— Шотландія допомагає Україні з перших днів війни. Українці дуже цінують цю допомогу. Чому допомагаєте нам?

— Дуже легке запитання! Колись Шотландія дуже постраждала від рук набагато більшої за неї Англії. Шотландці знають, як то є, коли народ підкорений і змушений обстоювати свою свободу.

— Чаде, ви причетні до здійснення урядової програми Homes For Ukraine. Чому робите це для українців?

— Це була ідея моєї дружини Леслі. Допомагаю їй порадами, але братися за таке серйозне завдання мені бракує часу, оскільки все ще працюю повний робочий день і дуже зайнятий. А ще граю в теніс, займаюся садівництвом та іншими домашніми справами. У будь-якому разі мені дуже подобається її ідея, і я дуже радий допомогти там, де можу.

— Які ваші плани й очікування на майбутнє?

— Із нетерпінням чекаю спокійного життя, щоб займатися тим, що найбільше люблю: ходити в походи, гуляти, займатися садівництвом. Щодо майбутнього людства, яке, здається, має прихований намір зруйнувати нашу прекрасну планету, боюся, що я налаштований дуже песимістично.

 Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»

 

 

 

ДОСЬЄ «УК»

Чад НЕЙБОР. Народився в 1951 році в місті Абілін в американському штаті Канзас. Закінчив факультет журналістики університету Мериленду. Був шеф-редактором щоденної студентської газети.

Після закінчення університету пів року подорожував країнами Європи. Досвід професійного журналіста набував у роботі редактором газет The Middletown, The New York, The Times Herald-Record.

1978-го, після подорожей Європою, оселився в Лондоні, де протягом шести років працював журналістом у друкованих виданнях, викладав курс художнього стилю.

1984 року одружився і з разом із дружиною переїхав жити у Балтимор. Працював в американських виданнях, серед яких The Los Angeles Times, News Service, The Washington Post.

1989-го переїхав у Шотландію, де 14 років присвятив роботі в газеті The Scotsman заступником редактора та у відділі іноземних зносин.

Нині Чад — вільний журналіст, здебільшого пише статті про захоплення людей. Основні його теми — колекціонування поштових листівок і марок. Регулярно організовує і проводить ярмарки для колекціонерів. Із 1994 року веде колонку про це хобі для видання The Canadian Stamp News.

Захоплюється тенісом, садівництвом та допомагає в господарстві дружині.