Голова Державного агентства
водних ресурсів України
Василь СТАШУК

Весну 1987 року чекали з побоюванням. Пам'ятаю, мало не щодня читачі телефонували в "Київську правду" (де я тоді працював), питали, чи не готуватися до нової біди. Підстава для тривоги була дуже серйозного: снігу випало забагато, тож можливий паводок міг принести неприємності. Якщо на побутовому рівні їх лише активно обговорювали, то спеціалісти робили все можливе (а часто й неможливе), аби запобігти загостренню трагедії. Чимало клопоту завдавала на перший погляд тиха й сумирна річка Уж. На одній з дільниць біля неї, де працювали меліоратори, багатотонний трактор захитався, а потім швидко почав тонути. Водій ледве встиг вискочити.

- Мене тепер судитимуть? - оговтавшись, тихо запитав керівника оперативної групи паводкової комісії Мінводгоспу УРСР Василя Сташука, який безпосередньо організовував роботу.

"Спасибі, що вцілів"

- І що ви йому відповіли, Василю Андрійовичу?

- Спасибі, що вцілів. Робота велась у болотистій місцевості. Передбачити там усе було неможливо.

- A чи обов'язково керівникові оперативної групи міністерства бути на непомітній для багатьох ділянці роботи?

- Ситуація вимагала все бачити і оцінювати особисто. Тому щодня доводилося бути не лише у бригадах, а й тричі облітати на вертольоті вражену зону. Лише після цього міг йти на засідання урядової комісії, доповідати ситуацію та вносити пропозиції. Достовірність інформації вимагалася стовідсоткова.

- Ліквідаційні роботи безпосередньо на ЧАЕС широко висвітлювались. Про внесок водників загалу відомо менше.

- У ліквідації наслідків аварії брали участь 6553 працівники галузі меліорації і водного господарства. Мета одна: не допустити поширення радіоактивного забруднення водним шляхом.

Уже 30 квітня 1986 року було поставлено завдання провести дозиметричний контроль усіх річок, водойм, водозаборів та криниць. Спеціалісти працювали цілодобово.

- У ті дні увага, і не лише спеціалістів, була прикута до Дніпра. Що робилося для збереження головної водної артерії держави?

- Небезпека забруднення дна Дніпра аж до греблі Кременчуцького водосховища, включаючи берегову зону, зумовлювалася тим, що входи в камери турбін на Київській і Канівській ГЕС перебувають нижче дна річки. Переміщення забрудненого мулу могло зупинитися лише в Кременчуцькому водосховищі. Тому за пропозицією Мінводгоспу урядовою комісією було зупинено роботу Київської ГЕС, закрито заслони турбін, і пропуск води за течією проходив верхніми горизонтами.

Забруднення території були найбільші в радіусі 10 км від м. Прип'яті, дещо менші , але шкідливі для життя людей, у радіусі 30 км. Для скорочення обсягів переміщення дуже забруднених донних наносів водною течією по р. Прип'яті з так званої "чорної зони" в Київське водосховище вирішили побудувати муловловлювальні споруди на Прип'яті від Чорнобиля до її впадіння в Київське водосховище в районі м. Києва, сіл Оташів, Страхолісся та Іванівка. У липні-серпні побудували чотири донних пастки-загати і одну наносоуловлювальну траншею (с. Страхолісся). У цих місцях русло річки поглиблювали земснарядами на 8 м від дна, а впоперек річки по всій її ширині були насипані підводні дамби з гранітного каменю заввишки 1,5-2,0 метри.

Пастки для радіонуклідів

- Чув, як меліоратори жартували: "Ловимо тепер не рибу, а радіонукліди". Як це робилося?

- На річці Прип'ять біля села Іванівка Чорнобильського району у березні 1987 р. до початку повені влаштували підводну кар'єр-пастку об'ємом 3,9 млн м3, шириною 500 м і глибиною 18 м. Підводний екран спорудили і перед греблею Київського водосховища. У таких пастках досить швидко високоактивні мули були поховані під відносно чистими наносами і, на відміну від інших ділянок дна, не створювали загрози вторинного забруднення води.

- Прип'ять, безперечно, окрема тема...

- Першочергово було відремонтовано 65 км діючих і побудовано 4,5 км нових загороджувальних дамб для запобігання радіоактивному забрудненню Прип'яті поблизу Чорнобильської АЕС.

15 травня 1986 р. урядова комісія прийняла рішення щодо проведення заходів з мінімізації надходження радіоактивних речовин у поверхневі води зони аварії на ЧАЕС і до р. Прип'яті. Урядова комісія прийняла варіант захисту водних ресурсів р. Прип'яті шляхом будівництва пасток і дамб на малих річках, пасток у гирлах річок Уж, Прип'ять, Дніпро.

Треба було побудувати 131 захисну споруду. Завдання виконували три інженерно-саперні полки, сформовані з військовослужбовців запасу, які були оснащені землерийною технікою та спеціальним транспортом для перевезення каменю, сорбенту із залізничних станцій Вільча, Янів, річпорту м. Чорнобиль. Роботи велися вахтовим методом. Завдяки вжитим заходам взимку 1987 р. сумарна радіоактивність води була знижена у 2-5 разів.

- Очевидці свідчать, що спекотно було біля ставка-охолоджувача.

- Наступне завдання - запобігти надходженню радіоактивних вод ставка-охолоджувача Чорнобильської АЕС в р. Прип'ять. Для його вирішення трест "Союзсільводопостачання" (м. Саратов) Мінводгоспу СРСР за проектом інституту "Союзводпроект" збудував дренажну завісу зі 180 свердловин глибиною до 80 м для перехоплення фільтруючого потоку.

Одночасно, починаючи з 2 травня 1986 року, проводилась евакуація працівників Чорнобильського управління осушувальних систем і ПМК-169 в с. Новошепеличі в інші райони області. За чотири місяці водогосподарникам вдалося забезпечити житлом понад 500 сімей із зони аварії на ЧАЕС.

Ще одне не менш важливе завдання, яке виконали організації водогосподарсько-меліоративного комплексу, -створення безпеки життєдіяльності населення на забруднених територіях. Починаючи з серпня 1986 року, відкрили 230 артезіанських свердловин і 300 км водопровідної мережі в Поліському та Чорнобильському районах, територія яких була накрита радіоактивним шлейфом.

Завдяки вжитим заходам призупинили погіршення радіологічної обстановки на поверхневих водних об'єктах.

- Повернімося до весни 1987 року.

- З огляду на те, що тієї зими снігу і вологи було багато, повінь за прогнозом очікувалася з високими рівнями та затопленням значних територій. Для запобігання позаштатним ситуаціям було створено 16 вахтових бригад. Забезпечення харчуванням, розташування, обмундирування та безпосереднє ведення підготовчих робіт було покладене на Іванківське управління меліоративних систем, на балансі якого утримувались водоохоронні споруди.

Пропуск повені 1987 р. особливо пам'ятний, оскільки очолював оперативну групу паводкової комісії Мінводгоспу України і майже 2 місяці безвиїзно перебував у зоні в період найінтенсивнішої підготовки до пропуску повені. Мені доводилося налагоджувати взаємодію підрозділів Міноборони СРСР, Держкомгідромету та двічі на день доповідати урядовій комісії про проведені заходи, інформувати про плани на наступні 12 годин.

Підняття рівнів води до критичних позначок на малих річках відбувалося вночі, і люди не спали по кілька діб. Майже щодня на станції Вільча розвантажували залізничні вагони з каменем, цеолітом, щебенем, які необхідно було своєчасно вивезти. На спорудах правого берега Прип'яті працювали бригади Київського та Житомирського облводгоспів, на лівому - Чернігівського.

Зима того року затрималась. Снігопади й заметілі хазяйнували десь до 20 березня. Відлиги змінювалися морозами, погожа днина - негодою. Крім хуртовин, були й раптові відлиги.

Більшість водозатримуючих споруд - це глухі греблі, за якими накопичувались тисячі кубометрів води. Після кожного потепління рівень води в цих водоймах підвищувався. Виникала загроза руйнування споруд, а отже, і винесення радіонуклідів у Прип'ять, а далі - в Дніпро.

Однак всі споруди витримали натиск води і пропуск повені було забезпечено в проектному режимі. З усіх критичних точок доповідали: "Зроблено надійно: вода камінь не точить".

- Яка ситуація на водоохоронних об'єктах тепер?

- Проблема захисту вод річок Дніпро і Прип'ять залишається актуальною. За даними Укргідрометцентру, у 2011 році очікуються максимальні рівні води по водпосту Чорнобиль у межах 104,4-105,4 м, що вище за середньо-багаторічні значення (104,38 м).

При таких прогнозних рівнях можливий вихід води на заплаву Прип'яті біля Чорнобиля (район річкового порту) та в інших понижених частинах. Пошкодження та прориву захисних дамб не очікується. Значного негативного впливу на якість води цієї річки також не передбачається.

Реальна загроза змиву радіоактивних речовин у результаті виходу на заплаву паводкових вод існує лише при проходженні значних за обсягом паводків. При середніх та низьких рівнях повеней, які спостерігаються в останні роки, загрози виходу вод на заплаву та стану гідротехнічних споруд немає.

Водоохоронні споруди, розташовані в межах зони відчуження, - у задовільному технічному стані і готові до пропуску повені.

Та є проблеми, розв'язання яких дасть змогу у період проходження високих повеней значно зменшити змив радіонуклідів із забруднених територій зони відчуження і тим самим поліпшити якість води у річках Прип'ять і Дніпро. Насамперед необхідно здійснити кріплення дамби лівобережного польдера довжиною 1,5 км, яка захищає 20 км2 найзабрудненішої території, де зосереджено більше половини викидів стронцію-90 та плутонію. Слід також збільшити пропускну здатність р. Прип'ять та виконати роботи із запобігання розмиву її лівого берега.

Одне слово, і через 25 років роботи меліораторам вистачає.

ДОСЬЄ "УК"

Василь СТАШУК. Народився 1955 р. в с. Підгайці Млинівського району Рівненської області. Інженер-гідротехнік - закінчив Український інститут інженерів водного господарства. Доктор технічних наук. Член-кореспондент Національної академії аграрних наук. Заслужений працівник сільського господарства.

ДOВІДКA "УК"

За даними Інституту атомної енергетики ім. академіка Курчатова, вже у серпні 1986 року фільтруючі греблі знижували активність цезію-137 у 10-12 разів. Узимку 1987 року, за даними Мінводгоспу України, сумарна радіоактивність води була знижена у 2-5 разів.