Пам'ять

«Я підняв синьо-жовтий прапор боротьби і я маю пронести його стільки, скільки зможу, до самої смерті. А потім його підхопить хтось наступний і понесе далі. Який я у цьому ланцюгу — немає значення...» Ці слова незламного патріота, Героя України,  співзасновника Української Гельсінської спілки Левка Лук’яненка, який відійшов у вічність на дев’яностому році земного буття, маємо пам’ятати щораз у п’янку годину перемог і в нелегкий час сумнівів, адже за справжню Незалежність, яку з його легкої руки проголосили у 1991-му, Україна веде важку боротьбу з тим самим ворогом і сьогодні

Це був найкривавіший глобальний конфлікт, у якому загинуло, за різними оцінками, від 50 до 85 мільйонів людей. Як відомо, українці воювали проти нацизму в семи арміях світу: Червоній, Українській Повстанській Армії, Війську польському, французьких, британських, канадських збройних силах та армії США. Прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять близько 8—10 мільйонів.  З 2014 року національним символом пам’яті українців, загиблих у Другій світовій війні, став європейський і традиційний український знак — червоний мак

26 квітня 1986 року. Чорнобильська трагедія… Розділені на до і після аварії життя багатьох людей. Залишені на поталу радіації домівки, господарства, школи, дитячі майданчики. Намагання керівництва СРСР та УРСР приховати масштаби страшної трагедії від власного народу і всього світу. І безмежна мужність багатьох тисяч українців, що стала символом жертовності в ім’я Батьківщини, в ім’я мільйонів людей та прийдешніх поколінь

Софійська площа — сакральне місце для Києва. Тут завжди відбуваються важливі для країни події. Площа простора, але не помпезна, велична і водночас стримана. І нині, коли Росія зазіхає на територіальну цілісність нашої держави, саме так — стримано — Україна відзначає День прикордонника.

Минуло 32 роки, відколи в історію України вписано одну з найстрашніших сторінок — про Чорнобильську катастрофу. Тоді, в 1986-му, ціною власного життя персонал атомної станції, пожежники, військовослужбовці та інші сміливці рятували життя мільйонів людей. Загалом ліквідаторами названо 600 тисяч осіб. І, мабуть, у країні немає жодного населеного пункту, де б не було пам’ятника, що засвідчує нашу пам’ять про трагедію. Це дзвони, які нагадують і нагадуватимуть про людський подвиг. Обов’язок наш і майбутніх поколінь — зберегти пам’ять про нього.

«Височить у Тернополі Пушкін. За театром Шевченко сидить», — це рядки з вірша світлої пам’яті поета Ярослава Павуляка. У них не просто словесне протиставлення, а гірка правда життя. Бо справді на початку 1960-х  у центрі західноукраїнського міста на видному місці вивершили пам’ятник російському класикові. 1982-го вночі без належного відкриття якнайдалі від очей тернопільців — у скверику ліворуч від драмтеатру у вічній зажурі постав Великий Кобзар.

Пішов із життя наш великий сучасник академік Мирослав Попович. Усі щаблі свого наукового й адміністративного зростання він пройшов в Інституті філософії НАН України, а це понад 60 років. Але всесвітньо відомого інтелектуала українці пам’ятатимуть передовсім не через його високі адміністративні посади, звання і нагороди, а завдяки  тому, що його Слово — сказане і написане не розходилося з його вчинками, він був людиною неймовірного масштабу і водночас неймовірної простоти.

Леонід Костянтинович був великим другом фірми «АНТОНОВ» ще з кінця 1970-х. Його в нас знали і поважали як висококласного льотчика-випробувача (освоїв 56 типів і модифікацій літаків різного призначення, зокрема МіГ-23, МіГ-25, МіГ-29, Су-17, Су-27, Ан-24, Ан-26). У 2015 році він увійшов до складу громадської ради  «АНТОНОВА».

Через 31 рік після трагедії планетарного масштабу, яким для Полісся стала Чорнобильська катастрофа, в епіцентрі тодішніх подій зустрілися президенти двох країн, України та Білорусі, чиї народи найбільше постраждали від випущеного комуністичним режимом ядерного джина, — Петро Порошенко й Олександр Лукашенко.  

Лютневої пори 125 років тому Йосиф Сліпий  прийшов на білий світ у селі Заздрість, що на Тернопіллі, аби своєю незгасною любов’ю до Бога, України розтоплювати крижані брили поневолення рідного народу, бути його світочем і вести до весни незалежності. Його життєвий шлях пролягав до зірок крізь терни. Мабуть, недарма це гасло Блаженніший розмістив на своєму пастирському гербі. З честю він пройшов вісімнадцятирічною хресною ходою через більшовицьке пекло: «Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», — писав патріарх у «Заповіті». Сильний духом, вірою, надією та любов’ю, він усе здолав, підняв українську церкву, згуртував українські громади в діаспорі, по-своєму відкрив світові Україну, жив нею. 

Традиційно щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодоморів. Цього дня запалюємо свічки в пам’ять про загиблі невинні душі. У Національній опері прозвучить «Реквієм» Моцарта у виконанні симфонічного оркестру та хору театру. У малому залі Національного палацу мистецтв «Україна» відбудеться відкрита лекція голови Українського центру досліджень Голодомору Людмили Гриневич, після якої лунатимуть народні псалми та духовна музика.  

Іван Марчук — гордість і світова слава України — травневої квітучої пори 80 років тому прийшов на білий світ у селі Москалівка на Тернопіллі. Тож нинішній рік у краї оголосили Роком Івана Марчука. А почалися вшанування з відкриття у Тернополі двох виставок, до того ж в один день. Спочатку тернополян запросили в Український дім «Перемога» побачити «вітражі душі» Івана Марчука, схоплені-зафіксовані зненацька, у хвилини радощів і задум, виявів різних емоцій, вихоплені з гомону та барв його життя. Півсотні таких світлин. Автор їх — заслужений журналіст України Олег Снітовський. Ці фотороботи ще три роки тому ввійшли до книжки «Я — серед вас… Іван Марчук і Тернопільщина». Дев’ять місяців тривала тоді співпраця живописця й фотомайстра. Олег каже, що прагнув зробити різножанрові, нестандартні знімки, показати маестро пензля різноплановим, передати його характер, душевні переживання. І це йому вдалося.