У липні цього року в Україні та Польщі відзначатимуть сумні 70-ті роковини так званої «волинської трагедії». Із чим ідуть волиняни до цієї дати? Які висновки зроблять два народи, приречені на цій землі жити по сусідству? Чи вистачить мужності й мудрості простити взаємні прогрішення і жити далі у добрих сусідських відносинах? 

Ми відсвяткували 68-у річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Відбулися традиційні урочистості, мітинги, покладання квітів до пам’ятників Слави і вшанування тих, хто, здійснивши героїчний подвиг, нині залишається з нами. Ось тільки їх — тих, хто пройшов крізь воєнне лихоліття, хто наближував перемогу, — залишається серед нас дедалі менше. Час іде, змінюються покоління. Тож тим більшою пошаною оточені наші ветерани. Багато українців продемонстрували свою повагу до їхнього подвигу, одягнувши в цей день Георгіївські стрічки.

Загалом День Перемоги наші співвітчизники називають особливим святом, значимість якого щороку зростає. Це підтвердили і соціологічні дослідження. Так, згідно з опитуванням, проведеним компанією Research & Branding Group, для 82% українців День Перемоги є великим святом. У 68% українців є родичі та близькі, які загинули під час Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. 87% українців знають про життя своїх близьких і родичів під час війни: 44% опитаних багато дізналися безпосередньо з розповідей, сімейних архівів, а 43% знають про життя своїх близьких і родичів у роки війни в загальних рисах, повідомляє інформаційне агентство УНІАН.

Як святкували День Перемоги у регіонах України, розповідають журналісти «Урядового кур’єра». 

озгром ворога під Сталінградом поклав початок докорінному перелому як у ході Великої Вітчизняної, так і Другої світової війни, став видатною воєнно-політичною подією. Влітку 1942 року німецько-фашистська вояччина розгорнула наступ із метою виходу до нафтових районів Кавказу, родючих земель Кубані та нижньої Волги. На Сталінградському напрямку у запеклих боях війська Сталінградського і Південно-Східного фронтів у взаємодії з Донським фронтом вимотали противника, відстояли місто і створили передумови для переходу у контрнаступ. Битва тривала 200 днів і ночей: оборонна з 17 липня 1942-го, наступальна — з 19 листопада 1942 року до 2 лютого 1943-го. Було оточено 330 тисяч гітлерівських військ (22 дивізії і 160 окремих частин), узято в полон 91 тисячу. У битві на Волзі з боку радянського командування виявилися нові риси стратегічного та оперативного воєнного мистецтва, які знайшли свій розвиток у подальших наступальних операціях. Перелом відбувся і в роботі всього радянського тилу, народне господарство, воєнна економіка вже могли забезпечувати фронт всім необхідним для боротьби з ворогом. 

Торпедування німецького суперлайнера «Вільгельм Густлов» радянським підводним човном «С-13» під командуванням Олександра Маринеска, визнане фахівцями «атакою століття». А в рідній країні героя упродовж десятиріч про це знали одиниці. На офіційному рівні живу легенду вважали ледь не «одеським босяком», котрий невідомо яким чином потрапив на флот. Натомість іноземні злостивці, навіть із держав колишньої антигітлерівської коаліції, сумнівалися, що «Вільгельм Густлов» був «законною військовою ціллю». Мовляв, корабель евакуйовував із Данціга (нинішнього Гданська) жінок, дітей, поранених, а тому торпедна атака такого судна — акт варварства… 

У перші роки окупації нацисти організували гетто в Пирятині й Полтаві, розстріляли практично всіх євреїв. До війни в Гадяцькому районі проживало близько 20 тисяч євреїв, а нині їх там 300. Але чи не найбільше знищено людей на території області в 1941–1942 роках у так званій Хорольській Ямі. В шести братських могилах у Хоролі покоїться прах майже 91 тисячі закатованих там радянських громадян: солдатів і офіцерів Червоної Армії, вчених, представників творчої інтелігенції.  

Попіл пам’яті — це не лише прах спалених нацистськими катами загиблих від їх рук майже 7 тисяч дітей, жінок та людей похилого віку. Їхні останки, знайдені у братських могилах  на городах, вулицях, обійстях корюківчани перепоховали у центрі міста. Попіл пам’яті — це й  скорбота, яка упродовж 70 років переслідує небагатьох уцілілих очевидців того велетенського за масштабами і безміром жорстокості злочину. Це й закладання капсули у фундамент меморіального Хреста та поминальна молитва. Це й іноді дуже гіркі запитання до сучасників, для багатьох з яких Велика Вітчизняна залишається білою плямою. 

Як відомо, за расистською теорією, яка стала наріжною у філософії нацизму, раси діляться на арійську і всі інші, другорядні, які згодом повинні бути стерті з лиця Землі. У цьому списку першими стояли євреї й цигани. Наприкінці минулого року в Берліні відкрито пам’ятник ромам, які стали жертвами геноциду у фашистській Німеччині. В Україні перший такий пам’ятний знак відкрито в селі Красненьке на  Миколаївщині. 

22 червня 1941-го Лідія Єгорівна, як і тисячі її однолітків, запам’ятала на все життя. Вчорашні школярі подорослішали за одну добу. Вже 23 червня 17-річна Ліда Рудська увійшла до штабу села Шевченкове з мобілізації.

— Ми з головою сільради об’їжджали на тачанці поля, — згадує Лідія Єгорівна. —  Радгосп великий, шість відділень, 47 тисяч гектарів, і земля добра, орна. Колосся пшениці налите, важке, роса на ньому під сонцем переливається, здається, ніби поле плаче. Важке було відчуття, гнітюче. Зібрати урожай неможливо, а залишати німцям не дозволено. Тому й поля спалювали, і худобу виводили якнайдалі. Усі намагалися діяти згідно із закликами: «Нічого не залишати ворогу!», «Хай земля палає під ногами!» 

Місто «повернулося» на кілька десятків років у минуле. Вулицями старого центру крокували учасники параду Перемоги так само, як у 1943 році солдати Червоної армії. Більшість із них були одягнені у військову форму, максимально наближену до форми солдатів того часу. Реконструкторів супроводжувала справжня раритетна бойова техніка: броньовик, гармата ЗІС-3. Приймав парад у числі керівників місцевої влади віце-прем’єр-міністр України Олександр Вілкул. На святковому концерті в рамках акції «Пошта Перемоги» гості з російського Ростова-на-Дону роздавали ветеранам копії газети «Червона Зірка» за 10 травня 1945 року, виданої  наступного дня після капітуляції німецької армії. 

З того часу, якстанній радянський солдат покинув Афганістан, минуло  24 роки. Виросло вже нове покоління, для якого та десятирічна  війна — лише історія з життя держави, якої вже немає на карті. Однак для  тих, хто пройшов через це пекло, вона не просто історія, а нестихаючий біль у серці за загиблими однополчанами, за тими, хто передчасно пішов або в кого не склалося життя вже після повернення додому. Ніхто не запитував цих хлопців, чи хочуть вони ризикувати своїм життям. Як і в молодого офіцера — десантника Миколи Пантелюка, який через три дні після одруження вже був у Кабулі. І саме з того, як він потрапив в Афганістан та якими були  перші враження, ми розпочали нашу розмову.