Нам випала унікальна можливість зазирнути в суспільне дзеркало і побачити там природу людини — сучасного українця, роздивитися позитивні й негативні сторони кожного з нас. І це буде не просто приводом до роздумів, а справжнім поворотним моментом у житті окремо взятої особи. Це час, коли треба усвідомити цінність кожного як індивіда та специфіку людини як представника цивілізації. І це дасть нам змогу гордо мати звання «людина», а не лише належати до цього біологічного виду. Тому з медичним психологом Київської міської психоневрологічної клініки №1 ім. Павлова кандидатом психологічних наук Вестою Бондар розмовлятимемо зокрема й про загальнолюдські цінності у наш буремний час. 

Закарпаття фестивальне — окремий материк, який можна відкривати для себе роками, і все одно на ньому ще залишатимуться білі плями. З минулого століття дійшли до нас Дні добросусідства на українсько-словацькому кордоні, фестиваль «Дружба без кордонів» у Береговому. Але нині наша увага — до свят, які стали символом нового часу, сучасної України. 

Випускник Дніпропетровського ліцею-інтернату фізико-математичного профілю Андрій Селіванов, за його власним зізнанням, «просто» програмує… з шести років, а як учасник олімпіад — з 9 класу. Ось і цього року, будучи учнем 11 класу, хлопець брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з інформатики, де отримав диплом І ступеня. Таким чином він потрапив у команду кращих юних українських програмістів, яка поїхала на інтелектуальні змагання світового рівня. До нашої збірної ввійшли четверо учнів 10—11-х класів з Дніпропетровська, Харкова та Полтавщини.   

Феномен впливу мистецтва на час ще чекає на свого Стівена Хокінга. Принаймні відомий художник-авангардист з європейським визнанням Анатолій Федірко попереджав не раз: мистецтво сильніше за життя! Не дослухалися — відкрили «Срібного павука». В той момент усе й закрутилося в такому божевільному вихорі, що реальність не встигала за романом Василя Кожелянка, виведеним режисером Людмилою Скрипкою на сцену Чернівецького театру. 

Театральна трупа Марка Кропивницького, в складі якої Марія Заньковецька була провідною актрисою, з величезним успіхом виступала не тільки в Україні, а й у багатьох містах тодішньої Російської імперії.
А 1886 року тріумфальний виступ українських корифеїв сколихнув усі верстви столичного Петербурга. Зажадав побувати на виставі навіть цар Олександр ІІІ, хоч було відомо, що він не любив театру: найбільше йому подобалися військові духові оркестри та марші, а з видовищ — кінні перегони.

Без перебільшення  час плескати в долоні. «Ура! Підписав!»  — переважно  такою була реакція українців, які вболівають за майбутнє нашої освіти,  на підписання Петром Порошенком відповідного закону.  «Вітаю всіх. Українська вища освіта подолала пострадянські рецидиви й опинилася в іншій реальності. Саме час вищим навчальним закладам скористатися нагодою і нарешті стати автономними», — написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» міністр освіти і науки Сергій Квіт. 

Ще за годину до початку сеансу перед одеським кінотеатром «Родіна» зібрався чималий натовп — переважно молодь, переважно — з бейджиками 5-го Одеського кінофестивалю, часто — з національною символікою. Прес-показ стрічки Сергія Лозниці «Майдан», що передував національній прем’єрі, викликав неабиякий ажіотаж серед місцевої публіки й тієї, що приїхала на міжнародний кінофорум. 

У ці поїздки вона особливо ретельно добирає концертні сукні — вишукані й романтичні, попри те, що сценою для виступу може бути лісова галявина чи панцир бойової машини. Композитор і співачка Леся Горова нині разом із групою однодумців дістається мікроавтобусом до найвіддаленіших військових підрозділів у різних областях країни, і їхні концерти часто відбуваються просто неба та за будь-якої погоди. 

Цікаво, чи зрозуміють американці, європейці, латиноамериканці, інші жителі нашої планети, чому в центрі столиці 
45-мільйонної країни збиралися велелюдні мітинги? Чому міліція ці мирні мітинги раптом почала розганяти, а люди відбивалися бруківкою й тим, що під руку потрапляло?
Для глядачів СNN та інших світових телеканалів, коли щось палять на вулицях і кидають каміння у поліцейських, то це або емігранти на околицях Парижа висловлюють незадоволення розміром допомоги, або темношкірі десь в американському мегаполісі вимагають більше людяності від тамтешніх правоохоронців.

ЧИТАЙТЕ В РУБРИЦІ:

Від листа запорожців — до феєричного «Гопака»

Зі своїм статутом — до чужого монастиря

У своїй хаті — своя правда