Історія його створення розпочалася в листопаді 2008 року з листа Галини Заболотньої із села Любимівка Солонянського району, що на Дніпропетровщині, до редакції газети «Сільські вісті». Жінка розповіла про гірку долю своєї матусі, яка не діждалася з війни чоловіка. Ця скромна селянка, котра з’явилася на світ 1943-го, у рік загибелі свого батька, дуже просила, аби її допис потрапив до улюбленого поета Бориса Олійника, автора хвилюючих поетично-пісенних творів про матір. «Хочу й прошу Вас, Борисе Іллічу, — зверталася жінка через газету, — аби Ви кинули клич побудувати Всенародний пам’ятник Матері-Вдові. Адже таких матерів війна залишила мільйони. Їхні долі однакові — у злиднях і безпросвітній роботі піднімати з руїн Україну й ставити на ноги дітей. І це робити їм було значно важче, ніж тим, із ким поруч були чоловіки». 

Такий подарунок нашому місту та Україні — від Франції з нагоди 20-річчя  дипломатичних відносин. 60 шедеврів експресіоністів представив президент колекції «Нормандія в живописі» Ален Тап’є. Решта полотен із  «мандрівної колекції» (понад 120 робіт від 1750-го до 1950-х років), зібраних з ініціативи регіональної ради Нижньої Нормандії, впродовж двадцяти років подорожує Європою, і тільки частина залишилася за постійним місцем прописки — в колишньому жіночому монастирі Абатство Дам. Твори імпресіоністів Моне, Бурдена, Жеріко, Курбе, Дюфі, Ренуара називають своєрідною туристичною промоцією у світі Нормандії з її неперевершеними мальовничими ландшафтами. 

За комфортної погоди поспішав у суботу зранку на Соборний майдан у Полтаві ще до початку свята галушок, знаючи, що поки народ виспиться, то за цей час можна буде і галушок спокійно, без черги поїсти, і не переплатити за них. Але полтавці — народ проворний. Задовго до початку дійства вулиці й провулки, якими можна дістатися до майдану, вже були заповнені приватним і громадським транспортом, з-поміж якого виділявся спарений новий автобус із написом «Полтавська галушка».  

Куратори Зоя Чегусова та Тетяна Кисельова у співпраці з українською секцією Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА сподіваються залучити до вражень уболівальників Євро виставку арт-виробів із текстилю. Щоправда, на відкритті виставки шанувальників футболу я не помітив, може, тому, що в Музеї сучасного мистецтва на Глибочицькій було багатолюдно. І жіночно. Хоч певні роботи, які випромінювали лагідність і гармонію світу, створили чоловіки. А брутальні та кострубаті — жіночих рук справа.  

Спочатку була серія картин з назвою «Сновиди» тернопільської художниці Олесі Гудими. Але ініціативній, креативній та динамічній Олесі цього виявилося замало. І вона вирішила створити з однодумцями цілу арт-групу з таким самим найменням. До нової в Тернополі мистецької формації потрапили і ті, хто вже здобув своєю творчістю певне визнання, мав виставки, публікації, й ті, хто лише відчиняє двері у художній світ. Серед них  студенти, спортсмени, вчителі й навіть семирічна школярка.  

Майже вікова відстань відділяє передостанній і нинішній, нещодавній випуск кадетів Сумського кадетського корпусу, який носить ім’я Івана Харитоненка. Носить не випадково, бо саме зусиллями Івана Герасимовича наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. за його кошти було створено цей учбовий заклад. Харитоненко-старший до урочистого відкриття кадетського корпусу 26 вересня 1902 р. не дожив. Батьківську мрію реалізував син — Павло. Харитоненки передали безкоштовно військовому відомству 50 десятин землі (це майже 55 гектарів!), 500 тисяч карбованців на будівництво корпусу, де б жили й навчалися 500 кадетів.

На початку літа село Пацканьово нагадує велику заготконтору: і старі, і молоді тут рвуть черешні. А потім везуть на продаж у великі міста. На «черешневих» прибутках виросло не одне покоління селян. 

На станціях «Політехнічний інститут», «Поштова площа» і «Кловська». Одночасно з чемпіонатом Європи з футболу, за проектом «Євро Вірші — Euro Poems», ці поезії — де майже до кінця червня, а де до початку липня — мешкатимуть і на станціях «Держпром», «Радянська», «Академіка Барабашова» метрополітену в Харкові, біля пам’ятника Іванові Франку у Львові і вздовж вулиці Челюскінців, навпроти Центрального ринку, в Донецьку.  

Останніми десятиліттями світ дедалі більше захоплюється екстремальними видами спорту та мистецтв, колекціонуванням різноманітної зброї. Модернові колись змагання на кшталт пейнтболу чи, скажімо, колекціонування вогнепальної зброї відступають під тиском стародавніх, проте адаптованих до сучасних реалій захоплень. Наприклад, рік у рік в Україні набуває широкої популярності виробництво клинків, причому часто-густо за «рецептами» стародавніх майстрів, та з’являється бажання людей знати більше про культуру поводження з ножами, не переступаючи закон. Аби забезпечити цей інформаційний попит, по всій Україні дедалі частіше проводяться відповідні культурно-масові заходи. Вони не зводяться лише до демонстрації сталевих витворів, а перетворюються на вражаючі дійства. Саме таким стало ІХ Міжнародне ножове шоу «Сталева грань», що проходило в Києві.  

Ця будівля з візерунками, наличниками, півколонами на фасаді здається невагомою. Тільки фахівці знають про справжню товщину стін, які, приміром, в основі дзвіниці сягають трьох метрів! Таке архітектурне рішення  дозволяє мати внутрістінні ходи з підвальних приміщень до другого поверху.