В останні роки свого життя, відвідуючи Україну, Петро Яцик не минав редакцію «Урядового кур’єра». Він цікавився життям колективу, тиражами видання, з інтересом ознайомився з творчим і технологічним процесами випуску газети. Чим пояснити таку увагу? Мабуть, тим, що саме на сторінках «Урядового кур’єра» з’явилася чи не перша в загальноукраїнській періодиці велика публікація про Петра Яцика. Цьому передувала історія мого знайомства з цією дивовижною людиною, нетиповим українцем, яким не переставав захоплюватися з перших хвилин знайомства.

14 червня 1891 року в мальовничому селі Зашків поблизу Львова народився Євген Коновалець — майбутній очільник Організації Українських Націоналістів, ідеолог українського націоналізму, людина, чиє ім’я стало символом безкомпромісної боротьби за державну незалежність.

Василь Бурма — жива легенда, патріарх тернопільської фотожурналістики. У краї його знає всяк — якщо не особисто, то зі сторінок обласної газети «Вільне життя». 1963 року після закінчення факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка він влився у лави цієї редакції й працює тут досі. До можливостей пера Василь Олександрович влучно долучив фотоапарат. Саме фотосправа зуміла яскраво висвітлити талант майстра. Свої роботи в різні роки він представляв на всеукраїнських і міжнародних виставках, ставав лауреатом багатьох з них. Ось і цієї червневої пори Василь Бурма запросив до Тернопільського обласного краєзнавчого музею на відкриття чергового власного вернісажу. Експозицію присвятив своєму 85-річчю та 60-річчю трудової діяльності. Вона складається із двох частин: «Вогні Файного міста» і добірка «Краяни та гості» — портрети людей, яких знає, пам’ятає.

6 червня 1991 року Верховна Рада УРСР призначила Володимира Матвієнка головою правління Національного банку України. Ще існував Радянський Союз, коли з трибуни сесії Верховної Ради Володимир Павлович оголосив про створення банківської системи незалежної України, впровадження національної валюти — гривні та здійснення міжнародних розрахунків через Національний банк України. За словами тодішнього голови Державного банку СРСР Віктора Геращенка, Матвієнко розвалив Радянський Союз.

23 травня — День героїв. Свято не офіційне, але традиція вшанування героїв міцнішає з року в рік через те, що від 2014 року українці обстоюють територіальну цілісність і право на вільний вибір своєї держави у війні з Російською Федерацією, яка анексувала Крим та окупувала частину Донбасу. На жаль, лави героїв, які віддали життя за останні шість років, поповнюються чи не щодня. Сьогодні згадаємо луганця Сергія Губанова, який рік тому загинув під час виконання бойових обов’язків.

У його трудовій книжці рівно 30 записів. Перший датовано 20 серпня 1950 року, коли прийняли різноробочим на завод №10 Глино-Наварійського заводоуправління на Львівщині, останній — 2 вересня 1991-го, коли звільнили з посади позаштатного літконсультанта відділу культури і освіти сумської обласної газети «Ленінська правда».

Галина Олійник мешкає в місті Вижниця на Буковині. Закінчивши Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вона повернулася додому й донині навчає в загальноосвітньому закладі своїх краян-школярів англійської мови. Але має ще й другий диплом про здобуття вищої освіти, до якого спонукало її захоплення різьбярством.

Вона вперше в історії України очолила політичну групу європейських консерваторів та реформістів Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи. І перша, хто представляє Україну в цій поважній інституції з 2008 року. Нещодавно відповідно до указу нинішнього глави держави Володимира Зеленського депутат Рівненської обласної ради Світлана Богатирчук-Кривко увійшла до оновленого складу делегації України на 2021—2025 роки.

Народився він в сім’ї лісівника, а малювання для хлопця було лише аматорським захопленням. Після переїзду з гірського села Дубриничі до низовинних Доманинців під Ужгородом Антон розпочав навчання в гімназії. Предмет малювання в ній викладав Йосип Бокшай — чи не найвідоміший у довоєнні часи майстер пензля у краї, один з фундаторів закарпатської живописної традиції.

Тривав повітряний бій. У небі було тісно — воно палало вогнем і, мов гігантська м’ясорубка, перемелювало людей і машини. Охоплені полум’ям німецькі й радянські літаки падали на землю. Аж ось кулеметна черга ворожого «фокке-вульфа» прошила фюзеляж радянського Іл-2. «Дотягти б до своїх», — подумав командир. «Товаришу лейтенанте, взуття горить, тліє ранець парашута», — прокричав ззаду стрілець-радист. «Стрибаємо».