Прошу слова

…Дорогий чорний позашляховик різко загальмував вже на середині зебри, так що водія і пасажирку на передньому сидінні було добре видно перехожим. Поки горів «зелений» для пішоходів, а «червоний» для транспорту, молодик набрав у рот води з пляшки, тоді відкрив вікно і крізь зуби виплюнув полоскання на дорогу просто перед ногами літньої жінки. 

«Кожен з нас виходить за себе і за свою родину, прагнучи кращого життя і розуміючи, що асоціація України з ЄС дасть нам шанси на це. Саме тому нам потрібно зібратись якомога більшими силами в Ужгороді на Театральній площі. Разом ми сила, з якою рахуються!» У заклику прийти на «євромайдан», розміщеному на одному із закарпатських сайтів, емоції били через край. Слово «євровибір» повторювали раз по раз, як мантру. Здавалося, йдеться не про мітинг, а про «останній і рішучий бій». 

У мене акції, які проводять у наших великих мережевих супермаркетах, здавна викликають підозри. Тому я на них давно «не ведусь». Проте новий супермаркет, який відкрився в одному з торгових центрів у самому серці столиці, перевершив себе: там примудрилися «наколоти» навіть бувалого та уважного в плані захисту своїх прав споживача. А розпочалася історія звичайно. Колега прийшла з нового супермаркету і похвалилася, що купила дві банки кави за ціною однієї. Звісно, пропозиція дуже спокуслива, але пам’ятаючи, що безкоштовний сир буває лише у мишоловці, йду до супермаркету і намагаюся з’ясувати, в чому підступ. Ну, не працюватимуть бізнесмени собі у збиток! 

Нещодавно наша сторінка у мережі Фейсбук відзначила подвійне свято: три роки існування і три тисячі прихильників. Перша тисяча далася нелегко. Це й не дивно, адже сторінка «Урядового кур’єра» була однією з перших офіційних сторінок українських ЗМІ, що з’явилися у цій мережі. А нині ця цифра збільшилася втричі. Як відомо, Фейсбук останнім часом став своєрідною інформаційною стрічкою новин, тому дуже приємно, що читачі долучають нашу сторінку до переліку сторінок, які вони хочуть бачити у своїх стрічках. 

Нещодавно пішов другий рік життя нашого суспільства за новим Кримінальним процесуальним кодексом. Принципи гуманізму й захисту прав людини виписані в документі на перший погляд привабливо. Європейський підхід до кваліфікації правопорушень і покарань за них, злам залишених у спадок від старої системи стереотипів поліцейської держави можна лише вітати. 

 На початку листопада всі інформаційні канали облетіла «бомба»: у селі Цепцевичі Сарненського району на Рівненщині спалах кору майже одночасно вклав у ліжка понад півсотні дітей. А від початку року в цьому районі перехворіло на кір понад 600 жителів. Переважна більшість, зрозуміло, діти. Невдовзі на сайті МОЗ з’явилося пояснення: причиною спалаху кору стала відмова батьків від профілактичних щеплень через релігійні переконання. З чотирьох тисяч «відмовників», що є в області, 2300 проживають саме в Сарненському районі. А про те, що згаданої вакцини на Рівненщині просто немає, — жодного слова. Начебто міністерство сном і духом не відає про власний червневий наказ № 502, згідно з яким на Рівненщину вже давно мало б надійти 28 тисяч доз комбінованої вакцини КПК (кір, паротит, краснуха). 

У магазині в годину пік, коли багато хто дорогою з роботи щось підкупляє до вечері, біля кас зібралися черги. Розраховуючись, одна з жінок впустила кілька найдрібніших монет. Кинулася піднімати — на неї зашуміли: що ви, мовляв, через копійки людей затримуєте! Посоромилися б! Жінка зніяковіла, почала вибачатися. Мені стало її шкода: не чуже піднімала, а своє, зароблене. Не її вина, що копійка нині — як деякі наші закони: нібито і є, а не працює. І сама себе не раз ловила на тому, що впустивши біля каси якийсь «білий» дріб’язок, соромлюся піднімати. Але ж, як сказала знайома, без однієї копійки хлібину не купиш. Чи не так? 

 Уже тиждень минув, як порозмовляв з колегою, а досі, здається, у душі звучить гарне відлуння того спілкування. Власне, вона зателефонувала, щоб з’ясувати дрібне виробниче питання. Але розмову — попри те, що людина зайнята! — розпочала не із того, заради чого й робився міжміський дзвінок. А з жарту. Вже не пам’ятаю, про що він був. Але сам початок розмови — щиро зацікавлений, сповнений позитивної енергетики, бажання перекинутися добрим словом із співрозмовником — запам’ятався. Мимоволі я пригадав ще одного свого колегу — добре знаного у київських журналістських колах Павла Ларіонова. У бутність його очільником власкорівської мережі нашої газети ми періодично отримували від нього листи-завдання. Скажу, досить незвичні за своєю формою. 

Зазвичай обираю зручний день та час, аби заплатити за комунальні послуги. Щоби бабусь і дідусів було менше в касі, трохи заздалегідь до «вирішального» 20-го числа місяця. В нинішньому місяці «не влучила», потрапила в самий розпал абонентських платежів у касі, що поряд із домом. У плани не входило простояти у чималій черзі понад годину. Тож вирішила сплатити «комуналку» в банку через дорогу. Знаю, що банк приймає такі платежі за наявності кредитної або зарплатної картки. Кредитка в мене була, тож проблем не очікувала. Мені пощастило: в касу — жодної людини. Але своєрідну чергу створювала сама касир. Дівчина за віконцем ніяк не реагувала на моє стояння навпроти протягом кількох хвилин. Вона продовжувала свою телефонну розмову, очевидно, із приятелькою. Адже ті тези, що долітали через віконце, не стосувалися банківських послуг і варіантів поліпшення обслуговування клієнтів. 

Якось від приятельки почула мудру фразу її бабці: «Хороших людей на світі більше, але вони менш помітні». І не раз після того переконалася, що це так. Похмурий листопадовий ранок уже тим похмурий, що він листопадовий. І все починається зранку. Кілька днів тому син приніс «блискавичну» звістку про те, що на шкільний святковий концерт, присвячений річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, треба прийти у військовій формі. Моя реакція: часу обмаль, куди бігти, де шукати? А підвести чи не виконати — не наш девіз.   

Якось у середмісті стала свідком інциденту: міліція зупинила двох хлопців. Адекватні, без цигарок у зубах і пляшок пива в руках, вони спокійно йшли вулицею. Міліціонери затребували у парубків документи. Ті показали паспорти, однак стражі порядку все ж таки повели молодих людей у машину. Подальшого розвитку подій не знаю, адже спостерігала за ситуацією з вікна автобуса, який невдовзі рушив. 

Навряд чи міг передбачити, що один з недавніх моїх днів пройде під мобільно-телефонним знаком, який упору для майстерно закрученого сюжету оповідання чи якогось іншого твору з чіткою мораллю і висновком. А сталося ось що. Зранку з Києва зателефонував на мобілку мій давній колега і друг Станіслав, з яким спілкуємося хоч і не часто, однак за потреби і нагоди — обов’язково. Обговорили деякі питання, обмінялися інформацією про погоду в Сумах і столиці, та й потому.