Цими днями в Сумах стало більше на один благодійний фонд. Організатори назвали його двома словами, що несуть особливе духовне і моральне світло – «Вічний вогонь». Справді, мова — про той одвічний, благородний і щемливий вогонь, який має нагадувати всім живим про подвиг батьків, дідів, а для багатьох уже і прадідів у роки Великої Вітчизняної війни. Мета фонду не настільки осяжна і масштабна, щоб говорити про якусь довготривалу перспективу. Група небайдужих сумчан, серед яких громадські діячі, депутати, представники тих чи тих об’єднань, узялися назбирати грошей для відновлення… Вічного вогню на території меморіалу Слави в обласному центрі. Він згас ще з десяток років тому, і поки що жодна міська влада за цей час не змогла (чи не захотіла?) знайти кошти, щоб сплатити за природний газ і решту відповідних послуг. Як це назвати?
Прошу слова
Святкування Великодня зіткане з багатьох добрих традицій і символів, яких ревно дотримуються в галицьких родинах. Один з таких днів — Обливаний понеділок, коли молодь влаштовує веселі забави з обливанням чистою водою під акомпанемент жартів, сміху! Однак від первісного обряду, в який закладено глибокий зміст очищення життєдайною водою, самого символізму залишилося небагато. А ще в такий спосіб парубки залицялися до дівчат. То що символізує нинішня традиція Обливаного понеділка? Скажу одразу: в такій формі, як це відбувається, немає й крихти первісної суті. Про яке символічне очищення обливанням може свідчити вилите на когось 15-літрове відро води, а тим паче про залицяння, якщо серед ватаг, що гасають вулицями старої частини Львова, не побачиш жодної дівчини?
Війна, кажуть, не закінчується, поки не поховано останнього солдата. Знаю, що це не так. Навіть коли помер мій батько у свої 76 чи 78 (ми про це достеменно так і не дізналися: бабуся, щоб були милосерднішими до малолітнього, записала роком його народження 1936-й). Осколок війни, що зруйнував його дитинство і долю, застряг і в нас, його дітях та внуках, яких він недолюбив і недопестив… Не вмів, вихований у жорстокості часу і приниженнях людської гідності.
Спочатку Черкаська міська рада шокувала городян рішенням розпустити свій виконавчий комітет. Потім, однак, пішла ще далі: наступним кроком була відставка міського голови Сергія Одарича. Таке буває нечасто. Це, за суттю, сталося вперше у практиці міського самоврядування. Основна офіційна мотивація розпуску виконавчого комітету така: «його члени систематично порушують Конституцію та закони України». Як приклад наводили рішення виконкому, яким визначено місця проведення масових заходів та рішення про встановлення у місті завищених комунальних тарифів.
В Україні проведено значну роботу щодо вшанування пам’яті полеглих у Великій Вітчизняній війні. Збудовано меморіальні комплекси, видано «Книги Пам’яті України». Завдяки ентузіастам пошукової справи створюється «Електронна Книга Пам’яті України 1941–1945».
Усі ми схильні монополізувати пам’ять, надто ті, хто часто береться за перо. Недавно прочитала пристрасну сповідь колеги по редакційній колонці щодо істинних та фальшивих героїв минулої війни. Щиро, гостро написано, з багатьма його аргументами погоджуюсь. Та от безапеляційний висновок автора, що всі справжні захисники Вітчизни вже відійшли у Вічність, як його світлої пам’яті батьки, а ті, що залишилися, несправжні, ордени їхні куповані замалим не на Пташиному ринку, — викликав у мене певний внутрішній протест. Хоча б тому, що на життєвій та журналістській ниві набачилася і перших, і других.
Сьогодні мало кого здивуєш протухлим інформаційним «фаршем», яким частує глядачів більшість національних телеканалів. Звичними стали насамперед кримінальні сюжети, повідомлення про життя-буття геїв, лесбіянок, узагалі осіб без певної статі. Причому це видиво подається у найбільш зручну для громадян пору — перед робочим днем, увечері, на вихідні. Ось і цими днями телевізійники одного з популярних українських каналів зранку запропонували набір сюжетів, з-поміж яких найбільше часу віддали зібранню… гопників. Останні гарцювали вихідного дня на Хрещатику, аби нагадати середину 1990-х років, коли процвітав рух гопництва, продемонструвати, як вони колись неохайно шпацирували у спортивних штанях, зношених кросівках, лузаючи насіння та чіпляючись до перехожих.
Шістдесят гривень за вхід — і ні в чому собі не відмовляйте. Їжте органічну їжу по 30 гривень за порцію або жуйте звичайні шашлики по 25 гривень за 100 грамів, запиваючи шампанським. Купуйте дизайнерські краватки, кераміку, сумки, блокноти, прикраси. Чай і кава, щоправда, безплатно — від спонсорів заходу.
Ще не стерлися з пам’яті людей похилого віку часи, коли українські базари, підходи до кінотеатрів та стадіонів були забиті безногими, безрукими, присмаленими у танках та на протитанкових батареях переможцями. Вони грали медалями в «цок» на гроші і з гуркотом переміщалися на дощечках за допомогою крадених у тодішньої влади 412-х шарикопідшипниках, які ніде не продавались. Я їх, Героїв, запам’ятав з трирічного віку — ми зростом були однакові, з ними було цікаво, бо вони жили весело, гуртом. Хоч сім’ї від героїв-інвалідів уже втомилися — зайвий рот у ті роки був критичним.
Десяток сухих нудних тичок — ось і все, що залишилось біля нашого теремківського озера після чергового дня довкілля. Кілька років тому ці берізки садили з помпою, за участі народного депутата, керівників районної влади й інших солі-і-ідних дядечків та гарних дівчат «з комсомольським» (чи як там зараз кажуть) завзяттям. І так у всій Україні. Саджанці, поспіхом увіткнуті в землю людьми, які і зеленого уявлення не мають про те, як треба садити дерева, гинуть сотнями, тисячами.
Упорядковуючи архів, натрапив на тугеньку пачку перемотаних карточок, що залишилися ще з років студентського навчання. На них — зразки мовних помилок і відвертих ляпів із газет різних рівнів, починаючи з районного. Колекціонував їх не заради якоїсь допитливості, а виключно з навчальною метою. Тодішня завідувач кафедри стилістики факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка (а це було наприкінці 70-х років) славнозвісна Алла Петрівна Коваль (світлої пам’яті!) і сама володіла масштабною колекцією подібних перлів, з яких доволі відверто глузувала і якими застерігала — соромила нас, майбутніх акул пера.
В одному важливому державному управлінні зібралася тьма-тьмуща важливих державних діячів. Більша частина їх прикотила з районів. Почалася нарада. Спочатку виступив головний діяч. Читав доповідь старанно, з почуттям, з дотриманням розділових знаків і логічних наголосів, похвалившись здобутками і окресливши плани на майбутнє. Далі настав час обговорення. Тут уже почали виходити прибульці з районів, теж читаючи заздалегідь написані аркуші у формі звіту про виконання і перевиконання планів. Читали з різною швидкістю — одні бадьоро, інші хвилюючись і затинаючись. Як наслідок, таки відчутно перебрали час. «Давайте коротше!» — запропонували черговому «мученику трибуни».