Падати дуже боляче… навіть не так: боляче і прикро. Я досі в усіх найдрібніших подробицях пам’ятаю, як минулого тижня гепнулась, встигнувши тільки помітити, що ноги опинилися над головою. На жаль, поряд нікого не було, хто міг би допомогти піднятися. Я сама поволі-поволі, спочатку перевернувшись на бік, потім на коліна, піднялася і накульгуючи подалась до найближчої опори — дерева. Там постояла трохи та й пішла, схлипуючи, на зупинку, щоб доїхати додому. 

«Готуйтесь, тайфуни на горизонті!» — пронеслось застережливе повідомлення торговими рядами стихійного ринку, де селяни продавали вирощену власноруч і доставлену безсонною ніччю на власній спині продукцію.

— Ти бач, унадився як свиня у моркву, — мовив крайній, шукаючи в кишені потрібну купюру, — невже йому нічим на роботі займатись?! Штрафував би курців, як цього вимагає закон, ганяв би з газонів транспорт…

— Там страшно, а старих і немічних оббирати — його основна робота. Тому й держиться за нас як блоха кожуха… 

Винесені у заголовок слова з геніальної поеми Тараса Григоровича Шевченка «Кавказ» написані майже 170 років тому. Водночас вони доволі влучно відображають похмуру картину семи днів, з 5 по 11 лютого 2013-го, коли знічев’я замовк весь державний радіоефір і велику європейську країну охопила тривожна незрозуміла тиша. Обірвалася на півслові передача Першого Національного, згас «Промінь», заклякла «Культура»… Що це було, достеменно ніхто не пояснив, тож кожен змушений шукати відповідь сам.  

15 лютого стало вже традиційним збиратися біля пам’ятника воїнам-афганцям, що у Бучі. Там щороку проходить мітинг, присвячений черговій річниці з дня виводу радянських військ з Афганістану. Серед присутніх обов’язково будуть Віра Михайлівна Олійник та Олександра Василівна Григорова. У цих передчасно посивілих літніх жінок горе, яке об’єднує, — їхні сини Юрій Олійник і Дмитро Григоров не повернулися з тієї війни. Для рідних та друзів вони навічно залишилися 20-річними… Пам’ятаєте, як співається у пісні «Мами, мами» на слова Юрія Рибчинського? «Политикам, придумавшим войну, они налоги сыновьями платят»...  

Усі ми добре пам’ятаємо, що з грудня минулого року набув чинності закон, який забороняє куріння у закладах громадського харчування. Крім звичайних тютюнових виробів, під заборону також потрапили електронні сигарети і кальян. 

Ви бачили по телевізору сюжет, у якому велетенські монстри у броні ганяють м’яч екскаваторними ковшами? Картинка вражає! Кажете, що такого насправді не буває? А народна мудрість вважає, що казка — вигадка, та в ній — натяк. І нічогенький такий! Адже сучасна техніка здатна на все. Вона може бути кокетливою, блимаючи фарами з-під накладних вій (продаються зараз такі аксесуари не тільки для модниць, а й для їхніх машин). Фото однієї такої гламурної крихітки, оснащеної новими «кліпалками», її власниця розмістила в Інтернеті — любителям коментарів було над чим потішатися. 

 На початку лютого традиційні зустрічі випускників. Традиційні зазвичай і умови: без подружжя, в кафе із замовленими столиками і до самого ранку. Всі ці умови наш клас чесно витримав торік, коли відзначали 25 років із дня закінчення школи. І тоді пообіцяли одне одному, що зустрічатися будемо щороку. Ідея виникла вже в процесі «відзначення» і закріпилася пізніше. Коли дізналися, кого з однокласників вже немає. Коли наша подруга (в 43 роки) злягла з четвертим інсультом. Коли всерйоз зрозуміли, що потрібно цінувати кожну мить життя. І переконалися, що більшого щастя, ніж радість спілкування, ще ніхто у світі не вигадав.

Знаєте, що спільного в дегустаторів усіх мастей? Вони не курять! І дегустатори страв, і вина, і «дегустатори» парфумів. І навіть — дегустатори цигарок! Воно й не дивно: куріння убиває смакові рецептори, псує нюх, викликає надмірне слиновиділення, провокує гастрит та виразку шлунка. Який же з курця експерт смаків та ароматів? Ніякий! Та й у того, хто сам не курить, але дихає чужим димом, теж усі органи чуття потихеньку відмовляють.

З огляду на ці факти дуже логічною видається повна заборона на куріння у кафе, барах та ресторанах, яка почала діяти з 16 грудня минулого року. Тепер у гурманів є всі шанси по-справжньому насолодитися смаком їжі. 

Думаю, більшість киян, чий шлях на роботу або додому пролягає центральними вулицями нашої славетної столиці, погодиться, що ходити тут небезпечно. І не тому, що на голову може впасти бурулька. А вона таки може впасти, в чому нещодавно «переконалася» моя голова. Добре, що вдягнена була у товсту шапку, тож цього разу обійшлося. 

Проте небезпека чигає на пішоходів не лише з «повітря», а й на землі. Так, нещодавно вранці йду собі Хрещатиком на ділову зустріч і тут в якийсь момент розумію, що земля піді мною хитається і я разом з нею. А вже через хвилину лежу посеред вулиці, «зображуючи» зірочку. 

Воїн-інтернаціоналіст Сергій Єгоров їхав у відпустку до рідної домівки, у Бучу. На календарі — Новий рік. Чудова нагода зустріти свято у колі рідних. Не кожному в Афгані так щастило. Ось і його триповерховий будинок. Швидко піднявся на другий поверх і подзвонив до своєї квартири. Хвилини очікування здавалися вічністю. За дверима почув неспішні кроки. На порозі з’явилася мати — у чорному одязі, за рік постарішала на десяток років. Сергій був вражений: хто з рідних помер? А мати, побачивши сина, оніміла. Через кілька хвилин вигукнула: «Сину, ти живий?! Ми ж тебе поховали!» — і знепритомніла. З квартири вибігли батько й брат: «А ми днями на тебе «похоронку» отримали»…