Прошу слова

  Старша донька повернулася зі школи без настрою і з порога заявила, що у її купленому кілька тижнів тому чобітку поламався замок. Дістали мене ці ремонти взуття. Позавчора у меншенької на чобітку поміняли підошву, що протерлася. Мабуть, виробники спеціально виготовляють дитяче взуття з не­якісних матеріалів. Мені дуже не хочеться їхати на центральний ринок, де розташована майстерня з ремонту взуття, витрачати час і гроші, але доводиться, бо «в чому ж я завтра піду до школи?»

З дитинства патологічно боюся собак. І нічого не можу з цим удіяти, хоч частенько читаю рекомендації, як із ними примиритися, якщо раптом доведеться. А таких раптом що далі, то більше чи не на кожному кроці

Про реконструкцію столичного Шулявського мосту, яка після довгих затягувань врешті кілька тижнів тому таки розпочалася, не писав і не дискутував у соцмережах, напевно, лише найледачіший киянин. Адже хоч би як далеко людина жила від будівлі, яка, за словами нашого міського голови, «дуже втомилася», перекриття звичного проїзду транспорту на Шулявці відобразилося майже на кожному: заторів особливо в годину пік значно побільшало

Днями багатьох харківських клієнтів ПриватБанку охопила паніка. Друзі, знайомі, родичі через сарафанне радіо, комунікаційним засобом якого слугував переважно мобільний зв’язок, повідомляли одне одного про зникнення з їхніх банківських карток грошей. Кілька таких дзвінків отримав і я, тож хоч на кредитці було кілька тисяч лише кредитних коштів, а пенсійна картка порожня, вирішив перестрахуватися і як власник Gold-карти зателефонував персональному банкіру. 

Що Україна фактично перебуває у стані війни — для кожної розумної людини не секрет. І що її доведеться якось закінчувати, теж зрозуміло. Питання: як? Деякі політично заангажовані політологи, яких недарма називають «політолухами», заявляють, ніби в Україні щодо цього існують фактично дві сили, які вони називають «партія миру» і «партія війни»

Багатьом знайома ситуація, коли слід купити залізничний квиток, а варіантів немає. Наче квитків не існує. Або існують лише верхні полиці в плацкартних вагонах. Таких ситуацій та історій у мене й рідних, знайомих, друзів, колег накопичилося безліч. Особливість ситуації полягає в тому, що немає значення, коли ти намагаєшся взяти квиток, — за 45 діб чи в останню хвилину. Нікому не відомо, як карта ляже. Це як лотерея, як пощастить

Стадіон-красень «Донбас Арена» нагадував руїни Колізею. Нічого собі! Адже на тому місці, де колись була ложа преси, видніються величезні літери «ГОМОПАРК». А там, де колись зеленів футбольний газон і гупали м’ячі, стовбичать дві величезні металеві клітки. В одній із табличкою «Палії війни» утримують кілька десятків жінок і чоловіків. Одні стоять чи сидять похнюплені і знесилені від безпорадної люті. Інші, навпаки, не можуть встояти на місці. Ходять із кутка в куток, скреготять зубами, сердито кліпають очима, стискують кулаки, лаються, кидаються битися до сусідів. А деякі намагаються дотягнутися крізь ґрати до вивіски «Близько не підходити! Цигарки і спиртне не давати!»

До роздумів на цю тему мене підштовхнули скупі цифри, які надала Державна служба статистики: лише 62,6% громадян віком 15—70 років економічно активні. Простіше кажучи, вони працюють або хочуть працювати. Тобто тільки дві третини наших співгромадян працездатного віку це роблять. Інші не мають такого бажання

Мій знайомий вирішив купити дочці квартиру в Києві. Бо так, сказав, найкраще й найвигідніше вкладати капітал: «Гривня сьогодні то стрибає, то падає, а куплена первинна нерухомість у збудованому за сучасним проектом будинку стоятиме вічно й убереже заощадження від інфляції. Крім того, квартира може певною мірою гарантувати старість у достатку: за потреби її можна здати в оренду і отримувати щомісяця певний дохід»

Коли в дитинстві зізналася, що мрію стати артисткою, мама моєї подруги мало не заборонила їй зі мною дружити. Я таки не обрала цю професію. Ні, не злякалася, не забракло здібностей. У невеликому, трохи патріархальному містечку шанувальники театру воліють, щоб поцілунки, стосунки на сцені були і пристрасними, і цнотливими

Днями пригадався випадок із далекого шкільного дитинства: не те щоб курйозний, бо з елементами дитячого екстремізму, але й не настільки важкий, аби ототожнювати з чимось складним та драматичним. Одного дня в нашій школі з’явився новенький учень Павлик, батьки якого переїхали до селища, купивши хату. Як водиться, прибулий відразу опинився в центрі уваги ровесників. Начебто хлопець як хлопець — щоправда, сягнистий, довготелесий, рудий аж до вогненності. І неймовірно спокійний та незворушний

Коли наша сім’я бралася навесні садити картоплю, за день перед тим у прохолодні сіни мати ставила кількавідерну емальовану каструлю, повну березового соку, до якого додавала трохи сирівцю і пересмаженого ячмінного зерна, зав’язаного у вузлик. Попрацюєш на сонці, натомишся, а тоді мерщій поспішаєш у сіни, до каструлі. І хоч мати й застерігала, щоб не пив одразу багато, бо можна й ангіну схопити, запах напою був таким принадним, що без передиху випивав глиняну кварту, а за нею й другу. Бо то не сік пив, а саме здоров’я.