Відтанцювали, відспівали, відгуляли. Цього року свій день народження Миколаїв зустрів яскраво, видовищно й весело. Міська влада справді розстаралася. Дійств для дорослих та малих було чимало. Неювілейний День міста виявився різнобарвним і таким, що запам’ятався цікавинками. Так, на пішохідній вулиці Соборній відкрили виставкове містечко, лаунж-зони, food-fest, дитячий парк розваг, контактний зоопарк, розважально-ігрові та розвивальні програми, мотузковий парк, пригодницькі квести, організували турніри з різних видів спорту, активні розваги. Було настільки багато всього, що люди губилися, куди підійти із задоволенням та по задоволення. Свято тривало не день-два. З огляду на те, що через два тижні — день народження області, погуляли-покружляли ще трохи сонячними вихідними. Воно й добре. Доки люди веселяться, доти складається враження, що в них усе непогано. Миколаївці люблять веселитися, жартувати. Вони з неймовірним завзяттям тішаться в соцмережах із голови ОДА «Конана» та з міського голови — супергероя, що всіх врятує. Містяни вже давно живуть у форматі «допоможи собі сам»
Прошу слова
За вечірнім вікном справжня осіння погода: дощить, вітряно, холодно. Сиджу, працюю й, перепрошую, принюхуюсь до запахів, що звідкілясь проникають у мій робочий кабінет. Грішу на те, що якраз навпроти кімнати, в якій працюю, на городі розташована вигрібна яма. Треба б викачати, хоча вдень я ходив по городу й ніяких запахів не було. Між тим, аромат посилювався. А може, це якась аварія в туалеті? Мов ужалений, підскакую й прочиняю двері на кухню. Виходжу туди, натужно вдихаючи повітря. Хух, наче там не так пахне. Проходжу до туалету, там усе в порядку, нічого не прорвало. Так, відчувається легкий сморід, але не такий, як у моєму робочому кабінеті. І все-таки, звідкілясь тхне. Значить, десь є й джерело аромату
Передвиборчий сезон, як завжди, відзначається активним розмноженням одноклітинних організмів — всіляких партій та партійок, вождиків та отаманчиків. Чому одноклітинних — тому що у переважної більшості цих новонароджених політичних організмів практично нема нікого, крім лідера
Наш усепрохідний ГАЗ-66 кілометр за кілометром з’їжджав додолу з гори Кук, до якої горнеться полонина цієї ділянки Боржавського хребта. Дорога розгортала спереду і по боках небесні краєвиди — крутосхили, вщерть вкриті шорстким килимом чорниць
Серед професій, які не потребують спеціальної підготовки (наприклад, двірник, сторож тощо), найбільш неоднозначне ставлення, мабуть, до кондукторів. Колись із міського громадського електротранспорту їх витіснили компостери. Але потім компостери демонтували, а кондукторів повернули. І сьогодні ми звикли до того, що в салоні трамвая або тролейбуса до кожного має підійти кондуктор
Автору цих рядків на Паску виповнилося 70 років. Гарного у цій події — лише те, що вдалося дожити до такого ювілею. Написав і опублікував понад 60 книжок. З них чимало таких, які допомогли у вивченні географії, історії, права, англійської мови. Обійшов з десяток київських шкіл, обіцяв відвідати зібрання вчителів і безплатно впродовж 15—20 хвилин виступити перед ними з рекомендаціями, що корисного можна взяти з моїх книжок для навчального процесу. Жодного запрошення не надійшло. Складається враження, що директори і завучі разом з учителями стурбовані лише тим, щоб збирати з батьків гроші на свої потреби з умовною назвою «ремонт класу». Якість освіти педагогів нині не цікавить
Загальновідомо, що українська належить до наймелодійніших мов світу. Тим часом у деяких регіонах України прихильники «общепонятного» воліють її зневажати. Натомість серед них розквітає вульгаризм, кримінальний сленг, інші негативні мовні явища. Та постає запитання: звідки така ненависть до українського? Може, від обмеженості, невігластва, російської цинічної пропаганди? А може, від потурання відповідальних за це державних органів влади на місцях?
Знайома несподівано опинилася на лікарняному ліжку. Після того як побувала на весіллі — ні, не в сільському шалаші, — у готельно-розважальному комплексі під Рівним. Діагноз, як і в 20 інших учасників бенкету, — гострий гастроентероколіт. Про це повідомили вже, здається, всі портали та інформагенції. А далі що?
Коли літній день, добряче втомившись від нас, підморгував червоним сонцем на степовому обрії й ховався у вечірніх сутінках, ми йшли на край — північну околицю, де на лавочці збиралися старші хлопці й дівчата. Тиша. Тільки десь неподалік у дворі бубоніло радіо, розповідаючи про денні новини, та ніхто його не слухав. Було не до нього. Спершу, хизуючись перед дівчатами, парубки жваво переповідали події дня за своєю участю. А потім, щоб справити ще більше враження, починали впівголоса розповідати різні жахи. Це були так звані ляканини, які ми слухали, затамувавши подих і пильно придивляючись до підозрілої темряви, що оточувала
Десять років тому одна дніпропетровська фірма вирішила збудувати на Полтавщині поролоновий завод. Однак місце під нього шукали не в полі, а вподобали колишні склади карлівської райспоживспілки на околиці міста. Якнайближче до комунікацій і споживача, якому через карлівську райгазету пообіцяли щороку випускати 4200 тонн еластичного поролону для забезпечення потреб промисловості країни загалом та регіону зокрема. А щоб приспати пильність карлівців, у заяві про наміри повідомили, що «згідно з нормативною та проектною документацією, виробництво пінополіуретану (ППУ) має санітарно-захисну зону 100 метрів та не чинить негативного впливу на техногенне середовище»
Нині в умовах значного подорожчання енергоресурсів фахівці будівельного ринку і звичайні українці шукають шляхи, щоб економніше зігріти наші оселі — залучити у практику різні енергоощадні технології. Чи вдається це всім нам і наскільки нові будівельні матеріали і новітні світлові технології дають змогу це робити? Чи окуповують себе всі заходи, пов’язані із залученням дорогих покрівельних матеріалів, фасадних систем, нанесенням суперсучасних лаків та фарб тощо?
Коли кілька місяців тому в Сумах раптово помер колега, навіть не думалося, що його смерть стане своєрідним не вельми приємним індикатором-рентгеном для окремих осіб, висвітлить такі потаємні куточки людської душі, про які воліють мовчати зовсім. Але сталося те, що сталося. Оскільки небіжчик не мав жодної живої душі родичів (жив самотньо, не було в нього ні братів чи сестер, тіток чи дядьків, не кажу про дружину і дітей), то всі турботи-клопоти з поховання взяли на себе найближчі друзі. Таких набралося небагато — четверо-п’ятеро. І першочергова проблема для всіх полягала в тому, що зовсім не було коштів: не відомо, чи залишив побратим заповіт, але гроші були потрібні не в якійсь перспективі, а негайно. А ось співчувальників, порадників, консультантів, словесних помічників виявилося стільки, що з їхніх порад можна було сформувати відповідний похоронно-поминальний посібник