Прошу слова

Глухівський міський голова на Сумщині Мішель Терещенко з усмішкою знімає з шиї демонтованого Ілліча прив’язаний український прапор. На постаменті фарбою написано «кат». Наприкінці минулого року ці фото і відео бачила вся Україна. Буденний епізод декомунізації з поваленням чергового Леніна? Не зовсім так. За дійством прихована серйозна історична таємниця, й усмішка на обличчі міського голови, що змінив французьке громадянство на українське, не випадкова. 

На Львівщині скажений кіт покусав п’ятьох людей. Потерпілі, як повідомили ЗМІ, чотири дні чекали на вакцину від сказу в районній лікарні, куди вони звернулися по допомогу. Бо ні в медичному закладі, ні в Україні(!) взагалі її не було. Але не це обурило громадян: син потерпілої розповів, що коли кіт покусав його матір, він викликав ветеринарів. Ті мають спеціальний костюм, в якому безпечно відловлювати скажених тварин. Але ветеринари на виклик не відреагували. Відтак кіт покусав ще чотирьох осіб. А потім чоловік взагалі приголомшив журналістів, заявивши, що вакцину від сказу родичі потерпілих самостійно(!) замовляли, купували й везли в лікарню з Польщі. Одна ампула коштувала ¤40. Для загального ж курсу лікування для всіх потрібно було ¤1200. Таких грошей у потерпілих не було, тож вони замовили лише по три ампули, заплативши ¤600. 

Навряд чи людство дізнається, коли саме і хто першим щось у когось украв. Можливо, це був самотній далекий пращур, який спокусився шматком м’яса сусіднього племені. А може, першою краденою річчю була шкура — холод, як і голод, не зважає ні на що і ні на кого. Варіантів — не десяток і не два, а значно більше. Бо так уже влаштована певна частина homo sapiens, що за можливості намагається поцупити якусь річ, аби не утруднювати себе зайвою працею. 

«Ну, що, тепло тепер у хаті?» — мало не при кожній зустрічі запитує мене брат Костянтин. «Дякуючи тобі, так! — зі сміхом відповідаю я. — Щоправда, у «Газпромі» навряд чи цьому будуть раді!..» …Одноповерховий будинок площею 56 «квадратів», у якому живе ваш покірний слуга, в експлуатацію здали півстоліття тому. Темпи будівництва у 1950-х відомі, адже чимало українців жило у зведених в 1940-х тимчасових спорудах, так званих времянках. У ті повоєнні роки головним було дати людям дах над головою. Дах у прямому сенсі. 

У Житомирі відмова водія міської маршрутки безкоштовно провезти вдову учасника АТО з її дитиною-сиротою обернулася цілком прогнозованим і гучним скандалом. Того самого дня в облдержадміністрації відбулася термінова нарада, на яку запросили автоперевізників, а ввечері група активістів покарала водія, який образив овдовілу дружину воїна-героя, — пробила всі шини його мікроавтобуса. 

Прокинувся о четвертій ранку — в хаті прохолодно, лише 15 градусів. На сімейній раді вирішили, що заради економії газу ночами (не щодня) з нуля до п’ятої ранку вимикатимемо опалювальний котел. «Діти вже дорослі, — проявила ініціативу дружина, — тож під теплими ковдрами не замерзнемо. Ми й так уже за  20 днів січня майже 200 кубів спалили. Якщо й надалі так топитимемо, то в 300 кубів, як у грудні, не вкладемося. А попереду ж — ще холодні лютий та березень». Потім дружина подивилася на мене якось винувато і додала: «Нічого, переживемо. Та й медики радять спати у прохолодній кімнаті. Для здоров’я, кажуть, корисніше». Я промовчав тоді, але всередині щось защеміло: у квітні цього року 60 відсвяткую, а по-людському ще, здається, й не жив. І кручуся ніби щодня, але роки біжать, а достаток за ними не встигає. Пам’ятаю, у 1982-му після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка направили на роботу до міста Коростишева на Житомирщині. 

Щороку взимку на півдні країни трапляються надзвичайні ситуації. Снігопаду ніхто не чекає, а він раптом десь береться. Цього року складних погодних умов очікували, до них готувалися, адже про них попереджали. Прогнози виправдалися, Миколаївщину засніжило дуже. Замети у півметра-метр. Вітер додає клопоту немало. 

З настанням холодів ситуація значно погіршилася. Сморід відчутно посилився, і тепер неприємний запах видихнутого десятками різних легень тютюнового диму тягнеться від ліфта аж до кабінету шефа. Курцям незатишно стало на морозі, й вони, всупереч законам та наказам, міцно окупували сходовий майданчик. У відповідь на зауваження ліниво віджартовуються, совісніші — відводять очі, але залежність від тютюну зазвичай виявляється сильнішою і за докори сумління, і за сувору статистику щодо рівня смертності та захворюваності серед рабів цигарки. Двері на сходи вкотре хряпають, впускаючи до нелегальної курилки «жертву Колумба» і випускаючи в офісний коридор сизу хмару. Агітувати за здоровий спосіб життя «в лоб» — справа майже марна. Про це свідчить і мій особистий досвід, і численні наукові дослідження. У цивілізованих країнах рятувати нації від тютюнової залежності почали ще 70 років тому і за цей час викристалізували кілька найефективніших напрямів. 

Неодноразово, згадуючи керівника сусідньої держави-агресора, я використовував у публікаціях термін «герой української народної пісні». Зараз бачу, що, вочевидь, передав куті меду, тобто був неправий. І не просто каюся, а щиро каюся. «Щиро» — це слово, яке добре відоме «братам нашим старшим» — московітам. Хоча які вони нам брати? Справжній брат до брата зі зброєю не ходить. А якщо й приходив колись і брязкав нею, то до кінця днів своїх мусить нести каїнову відзнаку — печать братовбивства.

«Найцінніша спадщина, яку ми, батьки, можемо передати дітям, — віра». Саме так сказав Папа Римський під час урочистого обряду хрещення новонароджених, який він провів цими різдвяними днями. Як мудро та глибоко філософськи! Причому для всіх часів і народів. Хіба не віра тримає на цьому світі багатостраждальних українських матерів, які в ХХІ столітті виряджають на підступну і вкрай несправедливу війну своїх синів? Утім хіба війна та справедливість — поняття сумісні? 

Професор Преображенський із булгаковського «Собачого серця» настійливо не рекомендував читати зранку радянських газет. На відміну від них, нинішні українські ЗМІ подають новини цілком об’єктивно і без зайвих коментарів, які, однак, самі собою лізуть у голову після перегляду чергового випуску теленовин. 

На одному з передсвяткових зібрань в облдержадміністрації, де вручали ключі від квартир п’ятьом сім’ям воїнів АТО, які скалічені чи загинули, третьокласник Дмитро з Канева, син загиблого героя Андрія Петрушенка, отримуючи такий подарунок, не усміхався. Втирала сльози і його мама. Поки заступник голови облдержадміністрації Віталій Коваль розповідав про зроблене для забезпечення та соціального захисту сімей воїнів, більшість жінок і кілька чоловіків — родичів бійців емоціям волі не давали. Прозвучали обов’язкові на таких заходах цифри: на придбання 20 квартир (ключі від ще 15 помешкань вручили напередодні) з держбюджету надали 15,5 мільйона гривень.