Самоврядування

Як кажуть наші сусіди-поляки (а саме польська адміністративно-територіальна реформа, спрямована на розвиток самоврядування, визнана кращою в Європі), на кожній території є рівно стільки самоврядування, скільки є в бюджеті грошей для здійснення його повноважень. Тобто поряд з активністю та колективною мудрістю самої громади головний чинник її поступального розвитку  все ж таки фінансовий. І на Рівненщині є громади, котрі вже навчилися гроші заробляти.  

Один з  головних критеріїв  оцінки  зрілості та демократичності суспільства — показник рівня розвитку в ньому місцевого самоврядування.  Адже саме   активність громад,  їхня спроможність виконувати окреслені законами   функції  й завдання сприяє  підвищенню та покращенню соціальних стандартів життя громадян, розв’язанню проблем місцевого значення.  І водночас надає можливість загальнодержавним органам управління зосереджуватися на вирішенні глобальних питань.  Коли ж  врахувати весь комплекс повноважень і функцій органів місцевого самоврядування та екстраполювати їх на українське сьогодення,  то виникає запитання стосовно того, чи в нашій країні самоврядування відповідає своїй назві.  Саме з цього і розпочалась наша розмова з виконавчим директором  Асоціації міст України Мирославом ПІТЦИКОМ.  

Віддавна нашу націю небезпідставно критикують за те, що, образно кажучи, ми «повільно запрягаємо». Тобто довго роздумуємо, відкладаємо і вагаємося, розпочинаючи ту чи ту важливу справу. Не виняток і реформа місцевого самоврядування, очікування якої майже на два десятиліття безнадійно затягнулося в часі й чимось нагадує зал великого аеропорту в негоду: всі вдягнені, з валізами в руках, а до літака ніхто не запрошує. Після оприлюднення цьогорічного Національного плану дій щодо реформування найважливіших сфер нашого суспільства знову зажевріла надія, що зміни не за горами: уряд уже підготував проект указу щодо концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади і подав його на підпис  Президентові нашої держави. 

Ця тема знову вийшла на перші шпальти вітчизняних газет, зазвучала в теле- і радіоефірі, про неї говорять на різноманітних зібраннях. А все тому, що й чинна влада, і широка громадськість дедалі більше розуміють: добробут всієї держави складається з десятків тисяч добробутів кожної її території. З огляду на це в жодній країні світу управління неможливо здійснювати з центру. За словами відомого французького науковця Токвіля, «центральна влада, якою б освіченою та вправною вона не була, не в змозі самотужки охопити всі питання життя великого народу. Коли така влада намагається тільки своїми силами створити та привести в дію безкінечну множину різних суспільних механізмів, вона змушена буде або задовольнитися далеко неповними результатами, або її зусилля будуть просто марні».

Серед реальних, а не міфічних здобутків вітчизняної демократії справді гідне місце посідає ухвалений на початку 2011-го Закон «Про доступ до публічної інформації». Цьогоріч у травні ми відзначатимемо другу річницю з часу набуття ним чинності, а отже, маємо хорошу нагоду перевірити, як втілюється в життя цей  законодавчий акт, що по праву ввійшов до світової десятки зразків прозорості і відкритості діяльності владних структур.

Гамлетівське «бути чи не бути» доволі складно проектувати на ситуацію, що склалася в столиці нашої держави довкола виборів Київського міського голови та Київради: надто вже вона неоднозначна. «Якщо бути — то коли і в який законодавчо прийнятний спосіб?», «Якщо не бути, то як це пояснити громадянам, не порушивши при цьому Конституції та уникнувши міжнародного розголосу?» — краються сумнівами ті, хто мав би за статусом чи посадою достеменно знати відповідь на це, здавалося б, просте запитання, — народні депутати України, обрані киянами «слуги громади» та посадовці  чинної міської ради,  правники центральних структур виконавчої влади, дотичних до проблем дотримання чинного законодавства  у сфері державного управління і місцевого самоврядування.

На відміну від Європейської хартії місцевого самоврядування,  яка закріпила право і можливість громад на управління місцевими справами, профільний вітчизняний закон стверджує, що держава гарантує здійснення цього права і реальну можливість його реалізації. На жаль, практика останніх 20 років свідчить, що це лише декларації. І даремно кивати лише на брак політичної волі наших очільників — виконавча влада, вочевидь, не хоче поступатися своїми повноваженнями.  

Скільки говори про цукор, солодше в роті не стане. Цю східну мудрість часто згадують представники місцевих рад, коли йдеться про міжбюджетні відносини між центром та територіями. Ось і нині, коли триває робота над проектом Основних напрямів бюджетної політики на 2014 рік, Національний конгрес місцевого самоврядування України (НКМСУ), який об’єднує три провідні  всеукраїнські асоціації органів місцевого самоврядування — Асоціацію міст, Українську асоціацію районних та обласних рад  та Всеукраїнську асоціацію сільських та селищних рад — відповідно до чинного законодавства надав  уряду свої пропозиції. 

Якщо у співвітчизників старшого і середнього віку запитати, чи знають вони Шостку і завдяки чому, більшість з них дадуть ствердну відповідь. А як незаперечний доказ повідають про звичайну кіноплівку, на яку в 1960–1980-х роках знімали більшість стрічок вітчизняного кінематографа. Та й сьогодні під час ретропоказів уважний глядач помітить титри шосткинського об’єднання «Свема». Але все тече і все міняється. І, як звичайно, не в той бік, куди хочеться, а куди випадає. З часом прийшли нові технології і потреба в кіноплівці поступово відпала. А разом з цим залишилися незатребуваними не тільки добротні будівлі ВАТ «Свема», значні виробничі площі, а й тисячі працівників зі світлими головами та золотими руками. Та все-таки час поступово розставляє все на свої місця. Знайшлися ділові і прагматичні керівники області та міста, представники бізнесових та підприємницьких структур, які разом дійшли оптимістичного висновку: на базі колишньої «Свеми» можна і потрібно організувати якісно нове сучасне виробництво, що відповідатиме світовим стандартам. 

 Зазвичай початок бюджетного року в країні пов’язаний з утвердженням дохідної й видаткової частин місцевих скарбниць: обласних, районних і наймасовіших — сільських рад. Цього року, з огляду на економічні негаразди, процес проходив складно, та вчасно затверджений державний бюджет усе-таки дав можливість органам місцевого самоврядування також ухвалити свої бюджетні показники на нинішній рік. А оскільки вони виявилися набагато скромнішими, ніж минулі, місцеві ради взялися за пошуки джерел наповнення своїх скарбниць.

Красива теза про рівні права та рівні можливості  жінок та чоловіків зазвичай є окрасою багатьох доповідей та виступів. На жаль, значно рідше вона знаходить реальне втілення у вітчизняній практиці, зокрема в регіональному плануванні та стратегіях місцевого розвитку громад і територій, реалізації перспективних інвестиційних проектів. Хоча в Україні, за словами експертів, створено далебі не найгірше  законодавство, що зобов’язує владу і суспільство дотримуватися загальних прав людини, закріплених передусім в Основному Законі нашої держави, кодексах — про працю, Сімейному,  багатьох законах, зокрема «Про  забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005 р.) тощо. 

Навесні нинішнього року на Сумщині прийняли першу в Україні обласну комплексну програму розвитку сільських територій, що розрахована до 2020 року. Документ масштабний, амбітний, — він  накреслює доволі високі і зримі рубежі. Вже перші місяці роботи над практичним втіленням задуму  засвідчили: керівництво регіону предметно і результативно взялося за наведення порядку в сільській місцевості, а саме   облаштування її інфраструктури. Про перші результати і перспективи сільських населених пунктів краю кореспонденту «УК» розповідає голова Сумської обласної ради Геннадій МИХАЙЛЕНКО.