Суботні зустрічі

На його картинах літають птахи, люди і янголи. Хоч, відверто кажучи, чернігівці зійшлися до Колегіуму не так побачити виставку художніх творів «Погляд на світ», як самого їх автора — відомого й улюбленого коміка «Жоріка». І тут — сюрприз: вправи з пензлем пана Георгія виявилися несподівано оригінальними, філософськими, такими, що пульсують думкою й енергетикою. Літаючий клоун з кавуном (чиста душа), грішник серед пустелі, злетіти якому не дають гирі-гріхи на ногах, велосипедист, котрому янгол допомагає утримати кермо, пейзажі, портрети… 

Нудно вдягатися задля погоди. Хіба разом із сукнею чи штаньми ми не вдягаємо статус? Хіба одягом не презентуємо свою культуру, філософію, заявляємо ставлення до світу? Дещо приховуємо, дечим зваблюємо... В гарцюванні життям нам допомагають дизайнери. Такі, як Людмила Кисленко. На ринку моди України вона вже понад 20 років. У її колекціях поєдналися французький шарм і німецька прискіпливість. Людмила розглядає моду як комфортний дизайн, а не вражаючий наворот. 

Важко повірити, що стрункому, красивому, завжди привітному й усміхненому народному артистові України й Росії Олександрові Голобородьку 75 років. У нього зовнішність героя, і переграв він їх багато як у театрі, так і в кіно. І запам’ятався не лише такими яскравими персонажами, як Габріель у фільмі «Остання реліквія» або шекспірівський Ричард III, про якого гомоніла театральна громада всього Радянського Союзу, а й іншими різноплановими образами у фільмах «Кохана жінка механіка Гаврилова», «Цирк запалює вогні», «Інспектор карного розшуку», «Царське полювання», «Кармелюк», «Білий сніг Росії». Не забуває його нинішній кінематограф, і глядачі й досі зустрічаються з ним у серіалах «Каменська», «Марш Турецького», «Широка ріка», «Коли не вистачає кохання», «Маша Пирогова — народний юрист».

Ця вродлива тендітна жінка з ім’ям богині Місяця і полювання нагадує мені польового жайворонка, який тче своє життя з мелодій між Землею і Небом, майже вертикально злітаючи із безперервним співом до високості і стрімко повертаючись до гніздечка в полі. Визначна українка Діана Петриненко теж співає все життя — змалку в селі, на великих сценах України і зарубіжжя, а нині біля фортепіано в музичній академії, виховуючи особистості з талановитих вокалісток. Своїм божественним голосом торкалася небес у піснях і аріях, здіймаючи на крилах мистецької наснаги і душі глядачів, а в земних буднях її часто не цуралися зовсім не богемні турботи й клопоти. Смішить співбесідників кумедними ситуаціями із власної долі, яких у неї багато, а потім зронить: «Не така я весела, як здаюся»… 

У Чернігівському колегіумі зібралася вся Україна — в рушниках і вишиванках. Таке враження, що кожен її куточок відкрив свою квітучу душу: оберегові дерева роду, вишиті в різних місцевостях, по-своєму особливі й неповторні, мережані вставки на багатьох рушниках — не просто візерунками виплетені, а  цілими картинами, сорочки, кептарики,  фартушки… А особливе диво — ляльки-мотанки в українських строях: киянки, волинянки, львів’янки, житомирянки, чернігівки… І привіз той народний скарб унікальний чоловік-вишивальник Юрій МЕЛЬНИЧУК. Ось що він розповів для читачів «УК».  

У  середині сумнозвісних 90-х років минулого століття темною донецькою вулицею дибуляв пізній перехожий. Аж раптом йому назустріч двоє типів, які навіть не стали морочитися із прелюдією на кшталт «Цигарку маєш?» Гаспиди відразу поставили питання руба: «Гаманець чи життя?» Перехожий не роздумував: «Звичайно, життя!» Поспіхом поліз у сумку і дістав звідти… місцеву газету «Життя»: «Беріть — свіжа. І, звичайно, з малюнками Капусти». А поки лиходії, присвічуючи сірниками, розглядали карикатури відомого художника, дядько чкурнув у темряву. Втім, за ним ніхто й не думав гнатися, бо в цей час було не до цього…  

Богдана Бенюка навряд чи треба представляти. Та якщо це робити, досить сказати: актор, який легко й швидко перевтілюється і грає завжди органічно. У його творчому доробку — комедійні, трагікомічні, драматичні, гострохарактерні персонажі: Герасим Калитка («Сто тисяч»), Яго («Отелло»), Швейк, Кочкарьов з гоголівського «Одруження» та безліч інших на сцені та екрані. Багато класичних образів постають в оригінальній, нестандартній інтерпретації актора. Притаманне Богданові Михайловичу почуття гумору не зраджує його за жодних обставин.  

Прізвище Акіри Судзукі даремно шукати в довідниках чи енциклопедіях. Хіба що в густому павутинні Інтернету десь може заблукати дрібна інформація. Однак це аніскільки не применшує інтересу до цієї постаті. Навпаки: знайомство з японцем виявилося настільки цікавим і корисним, що мимоволі подумалося: це ж як треба любити творчість Давида Бурлюка, щоб у 74-річному віці, з Токіо, подолавши 10 тисяч кілометрів, дістатися Києва, Сум, потім — Лебедина, а далі — маленького села Рябушки, на території якого колись розташовувався хутір Семиротівка? Саме там народився один з найвідоміших художників і поетів минулого століття Давид Бурлюк.  Утім, поговоримо про все із самим гостем. 

Спілкуючись із цією людиною, мимоволі ловиш себе на думці, що вперті балачки про винайдення машини часу не такі вже й безперспективні. Принаймні спогади співрозмовника нагадують подорож у часі. Адже він зустрічався з відомим живописцем початку минулого століття Ісаком Бродським, спілкувався з рідною сестрою Антона Чехова Марією Павлівною, писав великими червоними літерами на будинках із білими прапорами гасла: «До Берліна 100 кілометрів. Вперед, шахтарська гвардіє!», дарував свої роботи легендам вітчизняного кіно Петрові Олейнікову, Борисові Чиркову, В’ячеславу Тихонову, Олегові Єфремову та багатьом іншим. Тобто на життєвому шляху ветерана війни, найстарішого художника Донеччини було чимало різноманітних подій, які знайшли відображення в його картинах і спогадах. Деякими з них патріарх майстрів пензля Андрій Василенко люб’язно погодився поділитися з читачами нашої газети. 

Це немов за рядком Івана Драча, хоч він у поета і стосувався таїни слова, а не мелодії: «Вагітна скрипка стане породіллю»… Каприси віртуоза Ніколо Паганіні, написані саме для скрипки, із натхненної волі визначного українського композитора через кілька століть ніби продовжили свій рід у новому «багатодітному» звучанні — коли Мирослав Скорик зважився перекласти ці сольні твори неперевершеного італійця вже не для одного іншого інструмента чи кількох, а для всього симфонічного оркестру. Водночас пан Мирослав не забуває про генеалогічне коріння української музики, струшуючи архівний пил з її призабутих скарбів: це завдяки йому ожили на сцені зокрема львівська лютнева табулатура  ХVІ століття, опери «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксоляна» Дениса Січинського, «Юнацька симфонія» Миколи Лисенка. 

Дивлячись на Юрія Шукевича, ніколи не скажеш, що йому 63 роки. Стрункий, підтягнутий, він справляє враження успішної в усіх відношеннях людини. Так є насправді. Багато років тому Юрій Володимирович навідріз відмовився від багатьох сумнівних задоволень на кшталт цигарок і горілки. Нині він широко знаний в освітянських колах України як талановитий організатор навчального процесу, а ще відомий як активний поборник здорового способу життя, учасник багатьох престижних спортивних змагань європейського та світового рівнів.  

…Обережно торкаюсь окуляра збільшувальної лінзи, наводжу на різкість — і переді мною випливає, наче з туману, у всій своїй красі золотистий трищогловий фрегат. Його яскраво-жовті вітрила виграють пружною силою норд-весту, а відкриті гарматні отвори ось-ось прогуркотять потужними пострілами ядер, а на грот-щоглу кинуться канатними драбинами енергійні матроси-флібустьєри. Захопленню немає меж! Не віриться, що в реальності довжина моделі цього мікроскопічного корабля, який складається з 337 деталей, — 3,5 мм, а товщина оснащення — 0,003 мм, що в 400 разів тонше за людську волосину.