Суботні зустрічі

«Вистави за п’єсами Антона Чехова привертали глядацьку увагу в усі часи. З огляду на це особливо тішить, що теперішні роки не стали винятком, і на головній драматичній сцені країни вкотре з’ясовують стосунки й не віднаходять любові Треплєв, Тригорін, Аркадіна…  «УК» зустрівся з одним із провідних франківців, виконавцем ролі Тригоріна народним артистом України Остапом СТУПКОЮ.

Його задушевний баритон оксамитового забарвлення не сплутаєш ні з чиїм іншим. Досить почути перші акорди старовинного романсу чи естрадної пісні у виконанні легендарного Сергія Захарова, як магнетизм задушевності і теплоти одразу ж бере в полон. А ще про нього кажуть як про співака, який не підвладний часові. У свої 63 він підтягнутий, енергійний, сповнений бадьорості і оптимізму.  Недавній концерт у Сумах пройшов з аншлагом. А по закінченні виступу Сергій Захаров залюбки погодився на бесіду.

Нещодавно в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» відзначали потрійний ювілей: чверть століття із дня заснування самого театру, який є першим театральним ангажементом в Україні, 60-річчя художнього керівника Олексія Кужельного та 105 років самій будівлі, в якій працює театр. Про «Сузір’я» і театр загалом, професію режисера і мистецтво — наша розмова з ювіляром, народним артистом України Олексієм Кужельним.  

Старійшина донецьких письменників, якому нещодавно виповнилося 90 років, іронічно ставиться до того, що його називають ветераном вітчизняного творчого цеху. Бо, на його думку, подібне визначення більше пасує так званим весільним генералам від літератури. А він особисто себе вважає «звичайним» письменником, який продовжує активно писати і видавати свої книжки. Заперечити йому справді важко: приміром, тільки нинішнього ювілейного року виходить у світ низка його книжок. Причому серед них є і перевидання, і твори, написані нещодавно. Вадим Пеунов зізнається: ставити останню крапку в своїй творчості у нього поки що рука не піднімається.  

Наша розмова з режисером Михайлом Рєзніковичем відбулася напередодні його ювілею — 26 квітня художній керівник Театру імені Лесі Українки відзначив 75-річчя. Цими днями Михайло Юрійович відзначає ще одну солідну дату — 50-річчя творчої діяльності. Вперше прийшовши до Театру імені Лесі Українки, він ще застав легендарну епоху корифеїв: Євгенія Опалова, Юрій Лавров, Віктор Халатов… Нині він очолює театр, який декларує збереження традицій тих часів і намагається відповідати викликам сучасності.   

В одній з аудиторій жовтого корпусу Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де ми навчались на факультеті журналістики, стояло стареньке піаніно. За нього сідав перед парами мій однокурсник Толя Матвійчук і щось награвав. Тоді ще ніхто не знав, що з часом часто бачитимемо його на екранах телевізорів із мікрофоном у руці, але не репортерським, а концертним. І що напише він понад 500 (це на сьогодні) пісень, які виконують на професійній сцені він сам і багато його колег-артистів, що він видасть 8 авторських компакт-дисків. І що через 10 років після отримання диплома одержить ще один «диплом» — звання заслуженого артиста України, а ще через чотири стане народним. І що журналістика буде лише одним із напрямів його багатогранної діяльності.  

Про Сергія Дзюбу десятеро різних людей озвучить стільки само різних думок. Хтось говоритиме про нього як про поета, хтось — як про прозаїка чи публіциста, комусь захочеться сказати про нього як про дитячого письменника або драматурга, перекладача, пародиста, критика. Усі зійдуться лише в одному: цей чоловік таки дивак і оригінал. Часто настільки глибоко занурений  у власні думки, що не бачить нікого і нічого навколо себе. І водночас — переможець спартакіади журналістів-спортсменів. Завдає собі клопоту, самовіддано займаючись підростаючим поколінням майбутніх журналістів і письменників. Автор 40 книжок, які — всі до одної! — присвятив дружині Тетяні.  

Про геніального натураліста, творця вчення про ноосферу Володимира Вернадського, 150-річчя з дня народження якого відзначили в березні, написано, здавалося б, усе. Сьогодні знаємо навіть про те, що він консультував уряд Сталіна щодо розробки основ першої атомної зброї. Але дослідники не втрачають пильності й доводять, що є ще в його біографії білі плями. Зокрема, далеко не всім відомо, що він і письменник Володимир Короленко — троюрідні брати. Про ці родинні історії — розмова нашого кореспондента з полтавським краєзнавцем Віктором САМОРОДОВИМ.   

Небом обдарований, харизматичний, його дуже люблять шанувальники, а надто шанувальниці. Вони палко вітають його і на сцені в тих чи інших образах, і як ведучого концертів та дійств. Їхній кумир — відомий український актор театру і кіно Олексій Богданович — сьогодні відзначає полудень віку.

У пісень Тараса Петриненка — не тексти, а поезія. Яка, проте, пручається читанню: навіть подумки одразу співається, і лише Тарасовим тембром. Бо ці пісні — із триєдності мелодії, слів та голосу одного творця. «Зорепадом летять роки»… «Чи можеш ти вибирати, від чого тобі вмирати — од відчаю чи без скоринки на голім столі»… «І так цієї ночі молитви серце хоче, і пригорнути хоче до себе білий світ»… «Ще, може, нашими серцями розпалим тисячі сердець»… «Боже, Україну збережи»… Тарас співає про те, що проймає душу слухача, як у найсокровенніші миті життя. І так, що тоді наша планета, яка у Всесвіті наче м’ячик, підступає до горла клубочком, її океани вміщуються в сльозі, а рідна Україна — у погляді мами, для когось уже космічному… 

Ідучи на інтерв’ю до Тетяни Валеріївни, в метро на телеекрані прочитав вислів Юрія Липи про те, що там, де є українці, там є мистецтво. Тому передовсім поцікавився у співрозмовниці: чи так це? «Жінки в Україні намагалися прикрасити все навколо. Вони чепурили хату, розписували її, господарювали в ній у красивому одязі, який мав певну символіку. Звичайні ткані речі за допомогою вишивки ставали твором високої якості. Одяг був соціально значимим чинником у селі», — відповіла вона.  

Дмитра Піркла ми вже згадували у матеріалі про видатного державного діяча ХІХ — початку ХХ ст. Олександра Поля. Тоді йшлося про подаровану підприємцем Дніпропетровському національному історичному музею ім. Дмитра Яворницького цінну пам’ятку ХІХ століття — акцію Товариства криворізьких залізних руд, започаткованого Олександром  Полем. І ось зустрічаю підприємця в музеї з новим подарунком — облігаціями Товариства Курсько-Харківсько-Азовської залізниці і Російсько-Бельгійського металургійного товариства (нині це Єнакіївський металургійний комбінат) з автографами його засновників Федора Єнакієва і Дмитра Яловецького та акціями підприємств, заснованих бельгійцями в Костянтинівці (тепер це Донеччина) і в селі Петромар’ївка (Луганщина) тощо. В розмові з меценатом з’ясувалося, що його інтереси не обмежуються цінними паперами. А передача музеям раритетів, знайдених по всьому світу, — не разові акції, а  життєва позиція.