Пам'ять

Напередодні Дня пам’яті та примирення, який ми відзначаємо 8 травня, і Дня перемоги над нацизмом 9 травня ми згадуємо про жінок, крізь життя яких пройшла безжальна війна. Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич, яка нещодавно відвідала Київ, згадала, як, працюючи над книжкою «У війни не жіноче обличчя», чи не вперше за кілька десятиліть після закінчення Другої світової зіткнулася з іншим боком правди про неї. Правдою, пов’язаною з долями і переживаннями жінок, яким довелося винести весь тягар страждань і поневірянь страшної трагедії ХХ століття. Адже війна не робить винятків щодо статі, правду про жінку на війні за радянських часів або замовчували, або спотворювали.  

Події Другої світової війни неоднаково оцінюють у світі. Перемогу над агресором здобули спільними зусиллями країни, які об’єдналися в Антигітлерівську коаліцію. Їхні народи і влада, попри ідеологічні, антагоністичні розбіжності, проявили державну мудрість і зуміли разом протистояти фашизму. Після перемоги в усьому світі визнали, що саме Радянський Союз зупинив фашизм на шляху до світового панування, узяв на себе основну складність боротьби, відіграв вирішальну роль у розгромі спільного ворога. Щодо цього є промовисті висловлювання керівників провідних світових держав того часу. Президент США Франклін Рузвельт писав: «З точки зору великої стратегії важко уникнути того очевидного факту, що російські армії знищують більше солдатів і озброєння, ніж решта 25 держав Об’єднаних націй загалом». А прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль заявляв: «Власне Червона армія випустила кишки з німецької воєнної машини». 

Не стало Дмитра Михайловича Гнатюка… Ці слова мого старшого товариша народного артиста співака Анатолія Мокренка, що пролунали в мобільній слухавці, наче зависли посеред  телефонного простору. І хоч зрозумів про непоправну втрату, єство не сприймало новини: попри поважний вік і хворобу, які останнім часом обсіли Дмитра Михайловича, швидкоплинність життя, інші невблаганні чинники… Як же так? Наче зовсім недавно бачилися в Києві, на фестивалі «Боромля» у Тростянці, говорили по телефону — Дмитро Михайлович бадьорився з усіх сил, навіть жартував. 

Багаторічні спостереження, які  вже нікого не дивують і не хвилюють: що далі трагічні події, пов’язані з аварією на ЧАЕС, то помітніше зниження інтересу суспільства і влади до її наслідків. І це, на жаль, попри те, що жорсткі прогнози американського професора Роберта Гейла (які він висловлював ще 1986 року) давно підтверджує сувора дійсність стрімким збільшенням в Україні смертності, зростанням ракових і серцево-судинних захворювань та  загрозливих патологій  у вагітних жінок  і  новонароджених. У бесіді з науковцем-ядерником Володимиром  ТОКАРЕВСЬКИМ  ми, звісно, не торкалися  цих соціальних проблем, хоча вони дуже гострі. Розмова йшла навколо  не менш актуальної  тенденції, що очевидна й тісно пов’язана з питаннями охорони здоров’я нації: майже цілковитої втрати інтересу влади  до техногенних і екологічних проблем  30-кілометрової зони ЧАЕС.

Є в Полтаві чудовий Музей авіації й космонавтики, в якому з понад 4 тисяч експонатів 80% унікальні й де у 1992—1994 роках працювала науковим співробітником бібліограф-дослідник Людмила Саприкіна. Про пані Людмилу можна прочитати у публікації «Давно вже нібито зниклі літери епітафії раптом проступили на камені під час зливи» («УК» №114 за 27 червня 2013 року). Вона відома тим, що знаходила і виправляла помилки навіть у словнику Брокгауза і Єфрона. Безцінний її внесок і в створення архіву та картотеки музею. Але суть в іншому. Працюючи над завданнями завідуючого музеєм Дмитра Кального, пані Людмила принагідно «розкопала» чимало цікавого про найвідоміших конструкторів, інженерів, льотчиків, імена та наукові доробки яких так чи так пов’язані з містом над Ворсклою. Зокрема їй пощастило дізнатися, чому Олександр Шаргей став Кондратюком і як пізніше допоміг американцям висадитися на Місяць. 

Дата 14 червня 2014 року для України, і особливо для українських десантників, назавжди залишиться чорною. Рік тому в літню ніч із Дніпропетровська на Луганщину за наказом високих армійських начальників вилетіли три літаки Іл-76 гвардійської військово-транспортної бригади повітряних сил ЗСУ з військовослужбовцями на борту. Перший успішно приземлився, другий із цих літаків під час посадки в аеропорту Луганська розстріляли терористи із переносного зенітно-ракетного комплексу. Третій — повернув назад. Іл-76 загорівся у повітрі й розбився. Загинули 40 військовослужбовців зведеного підрозділу військової частини А1126 25-ї Окремої парашутно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. З них 32 — родом із Дніпропетровської області.

Торік 17 червня розвідувальний дозор батальйону «Айдар» потрапив у засідку в місті Щастя Луганської області. На допомогу прийшов весь батальйон і 80-й аеромобільний полк. Однак перший потрапив у ту саму засідку, а другий так і не дістався своїх. Лише резервна група 8-го окремого полку спеціального призначення прорвалася і визволила спочатку батальйон, а потім і розвідгрупу. За ту операцію Надія Савченко заплатила свободою, а молодий командир резервної групи Євген Зеленський — життям. 

 У  Кременчуці на майдані Незалежності попрощалися з Юрієм Дудкою, який загинув під Іловайськом торік у серпні. Його було поховано на алеї невідомих героїв у Дніпропетровську і знайдено за результатами генетичної експертизи. Про це повідомили у прес-службі Кременчуцької міської ради. Напередодні тіло загиблого ексгумували. Після цього його привезли у Кременчук. За традицією, на в’їзді в місто героя зустріли представники Автомайдану. Після завершення церемонії прощання, рівно опівдні, загиблого кременчуківця повезли в село Хоминці Роменського району Сумської області, де живуть його батьки. Там він і знайшов вічний спочинок.

Згадувати злочини тоталітарного режиму, який забрав в України мільйони життів патріотів та цвіту нації, треба постійно. Це стане пересторогою нинішньому й прийдешнім поколінням: засудити криваве минуле й більше ніколи не повторити в майбутньому. 

Щоразу травень своїм приходом проголошує нам, сучасникам, велику перемогу над фашизмом, щоб пам’ять про неймовірну людську мужність і самопожертву в ім’я мирного життя як найсвятішу реліквію дбайливо зберігали та передавали наступним поколінням. Переглядаючи потьмянілі від часу фотокартки, Лідія Федорівна Антонова поринає у спогади далекої воєнної юності. І хоч у березні вже зустріла дев’яносту весну, ніби вчора тендітна дівчина, яка мріяла стати журналісткою, збирала речі на війну. 

Життя далеко не одномірне, іноді в ньому все відбувається складно і неоднозначно, особливо в часи великих трагедій, що лягають тяжким випробуванням на плечі людей. І неможливо перебіг подій і вчинки учасників, хай би як нам цього хотілося, затиснути у визначені рамки чи намальовані схеми. Так відбулося з нашою країною за часів Другої світової війни. 

Внесок українців у визволення Європи від нацизму важко переоцінити. Всім їм маємо низько вклонитися, вшанувати і пам’ятати. На відміну від попередніх років, коли відзначали 9 Травня тільки як День Перемоги, цього року відзначатимемо й 8 травня як День пам’яті та примирення. Ці події, розповів на зустрічі з журналістами віце-прем’єр-міністр — міністр культури В’ячеслав Кириленко, вперше матимуть новий зміст, новий спосіб вираження. Новації визначено в законах, указах Президента України і постановах уряду. Заходи 8 і 9 Травня відбуватимуться під гаслом: «Пам’ятати і перемагати!». Їхнім символом став червоний мак — знак і пам’ять усіх загиблих у Другій світовій війні. Пам’ятати маємо тих, хто захистив Європу від нацизму. А перемагати маємо у збройному протистоянні на Донбасі, щоб зберегти цілісність України.