Гуманітарна політика

— Миколо Сергійовичу, в Україні вже другий рік поспіль триває суцільний «ленінопад» — складова процесу декомунізації суспільства. У Запоріжжі піддався нарешті демонтажу найбільший у країні пам’ятник «незабвенному Ильичу». Але не секрет, що більшість людей, навіть колишніх комуністів, не знають істинної сутності вчорашніх «богів» — вождів комуністичних та нацистських тоталітарних режимів. Уже не зауважуємо правдивість кухні написання «Маніфесту Комуністичної партії» та «Капіталу». Тож ваша книжка «Коммуно-мраксизм: ловушка дьявола для рабов», яка щойно вийшла з друку, не лише унікальна, а й актуальна. Що ви ставили за мету, коли бралися за її створення? 

Минуло 25 років, відколи в Україні, тоді ще республіці у складі СРСР, 18 квітня 1991-го утворено новий вищий орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів. Він став ровесником нашої незалежної держави, йому першому довелося розв’язувати безліч проблем її становлення, багато чого створювати наново, часто навмання, роблячи різні спроби, припускаючись помилок. Варто нагадати, що початок 1990-х ознаменувався надзвичайними суспільно-політичними подіями через кризу в СРСР. Вони були лавиноподібними: 1990 року пройшли вибори депутатів Верховної Ради УРСР, склад якої майже повністю оновився; було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української РСР»; 24 серпня 1991 року народні обранці схвалили Декларацію про державний суверенітет; проголосили утворення самостійної Української держави. А вже 1 грудня того самого року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента: вони підтвердили бажання абсолютної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно розв’язувати внутрішні політичні й економічні проблеми. І вже через тиждень, 8 грудня, керівники трьох країн підписали Біловезьку угоду, яка зафіксувала розвал СРСР. 

Я вдивлявся у братів Капранових до непристойності, намагаючись знайти хоч одну відмінність в обличчях близнюків. Домовився про зустріч із Віталієм, але  не впевнений, що провів понад годину саме з ним, а не Дмитром: розіграш у дусі братів. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:  Справжня еліта зі своїм народом Він знав: після Чечні буде Крим «Чего ізволіте?» від геніального композитора

На Сумщині головною творчою подією минулого та початку нинішнього років став обласний культурно-мистецький фестиваль «Тобі, єдина Україно, натхнення, творчість і любов!», присвячений 25-й річниці Незалежності України. Про нього, а також про інші аспекти підготовки до ювілейної дати в житті нашої держави «УК» розповідає посадовець Сумської облдержадміністрації Олена МЕЛЬНИК. 

«Я сам вірменин, який народився в Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм… Україна — друга моя батьківщина», — писав Сергій Параджанов, творець славнозвісної стрічки «Тіні забутих предків», яка увійшла в рейтинг найкращих фільмів усіх часів і народів. 51-шу річницю її виходу українці відзначили в «Мистецькому Арсеналі». Експозиція, яку розмістили в дев’яти залах, відтворила культуру фільму, ознайомила з місцями зйомок, візуалізувала спогади причетних до його створення. Глядач мав змогу з’ясувати, що в ній художній вимисел, а що реальність. Дослідженню допомагали аркуші-розкадровки, зроблені рукою режисера, невідомі роботи художника фільму Георгія Якутовича та художниці з костюмів Лідії Байкової. 

Професійно-технічні заклади опинилися в патовій ситуації: цього року держава передала їхнє фінансування на місцевий рівень, але в областях по-різному реагують на проблему. «УК» дізнавався, як вирішують питання забезпечення й реформування мережі загалом в Україні та в найбільш проблемних регіонах. 

Триває громадське обговорення проекту розпорядження Кабінету Міністрів, яке пропонує затвердити Концепцію розвитку системи громадського здоров’я в Україні. Зокрема замість Державної санітарно-епідеміологічної служби, паралельно з новоствореною Держпродспоживслужбою, пропонують створити Центр громадського здоров’я МОЗ. Про реформу та її можливі ризики «УК» розповів екс-головний державний санітарний лікар доктор медичних наук Анатолій ПОНОМАРЕНКО.

ЧИТАЙТЕ В ДОБІРЦІ: «Прихватизований» космос Росія — досі «батьківщина слонів» Дім на піску видатної просвітительки 

Якось журналіст The New York Times Ніл Білтон запитав у Стіва Джобса: «Мабуть, ваші діти обожнюють айпади?» — «Вони не користуються ними. Ми обмежуємо кількість пристроїв, які наші діти можуть використовувати вдома», — відповів натхненник Apple. «Я вражено мовчав. Я уявляв, що будинок Джобса схожий на рай для комп’ютерного фаната: на стінах — гігантські сенсорні монітори, на обідньому столі — іконки з айпадів, а гостям замість шоколадки вручають айфон. Проте містер Джобс сказав, що вдома в нього немає нічого схожого», — згадує журналіст. Навряд чи гуру інформаційних технологій не знав, що вже два десятки років як з’явилися діти із принципово новим способом мислення, зумовленим зокрема адаптацією до перенасиченого інформаційного середовища. Уперше про це явище, яке назвали кліповим мисленням, заговорили на початку 1990-х. 

Врубель із польської означає «горобець»: пращури художника по лінії батька були прусськими поляками. Малював Михайло Врубель з дитинства, батько й мачуха, підтримуючи його захоплення, винаймали синові приватних вчителів. Вступивши до Петербурзької академії мистецтв, хлопець натхненно і повсякчас малював, тож став улюбленим учнем Павла Чистякова. Саме відомий художник і порекомендував молодого Врубеля професору Андріану Прахову, котрий керував реставрацією церков і фресок у Києві й пізніше опікувався розписами Володимирського собору. Це стало початком київського періоду (1884—1889) творчості загадкового й самобутнього художника. Він називав Київ містом-поемою; на одному з улюблених місць — Володимирській гірці — мріяв побудувати Пантеон і розписати його. Перша монументальна робота тут — фреска «Зішестя Святого Духа на апостолів» на хорах Кирилівської церкви. Не маючи досвіду в монументальному жанрі, Врубель усього за рік пише кілька видатних творів: окрім «Зішестя…», іконостас для Кирилівської церкви, а ще дописав мозаїку одного з янголів у Софійському соборі. 

Цьогорічна презентація спільної виставки Національного музею ім. Тараса Шевченка та мистецького навчального закладу «Небесна Сотня — то в серцях вогонь» — лише початок цього проекту. «Думаю, що за кілька років ми зробимо повну галерею портретів героїв», — розповідає директор Державної художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка Олена Авраменко. Долучитися до проекту погодилися колишні випускники школи — нині студенти Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Згодом експозицію буде передано до музею Майдану, який створюють.