Вертикаль охорони здоров’я повинна мати всі ознаки військової організації. Тут експерименти небезпечні, якщо вони не вивірені, не узгоджені з владою і не знайшли чіткого розуміння у населення. Так вважає голова Луганської облдержадміністрації Володимир Пристюк. Програма реформування системи охорони здоров’я була розроблена на Луганщині як регіональна, але в процесі роботи виявилося, що її положення вдало вписуються в проекти, які на державному рівні проводяться як експеримент у чотирьох областях України. — За багатьма позиціями ми йдемо в тому ж напрямку, що й пілотні області, а в деяких навіть їх випереджаємо. Необхідно показати, що ми вже зробили на рівні області,— каже Володимир Пристюк. Тому він, єдиний серед керівників областей країни, взяв участь у нараді з питань реформування медичного обслуговування, яка відбулася в грудні минулого року в Адміністрації Президента України, та запросив представників міністерства відвідати край, аби наочно ознайомити з досягненнями. Така зустріч відбулася й дала змогу присвятити актуальній темі спеціальне засідання ради регіонів Луганщини — інноваційній формі роботи з представниками територіальних громад, що діє в краї уже понад десять років. Яким чином на сході країни вдалося передбачити й прорахувати концептуальні моменти змін у галузі, що стосується життя кожного громадянина, та наскільки активно новації підтримують представники громад? Про це розмова з очільником краю Володимиром ПРИСТЮКОМ та начальником головного управління охорони здоров’я ОДА Павлом МАЛИШЕМ.
Гуманітарна політика
Майже 600 учасниць відкритого Всеукраїнського конкурсу виконавців східного танцю «Super Star-2012» з’їхалися до Запоріжжя з різних куточків України та Росії. Організаторами конкурсу виступили Ліга професіоналів східного танцю АСЕТУ та департамент освіти і науки, молоді і спорту Запорізької міської адміністрації. Упродовж двох днів у концертних і репетиційних залах відбулися конкурси у різних номінаціях, майстер-класи відомих танцівниць, гала-концерти переможниць. Найвидовищніші виступи зазвичай відбуваються у номінації Raqs el Sharqi.
У нашому житті так багато депресії! Нині люди не лишень в очікуванні світлих весняних днів, а й бодай одного світлого обнадійливого промінчика. Тому особливої уваги заслуговує ідея проведення фотоконкурсу «Фото-позитив», мета якого — показати фотомиттєвості з життя українців, які випромінюють світлу та позитивну енергію.
Проблемі походження й міграції давніх угрів (мадяр) з Приуралля до Карпатської котловини присвячені численні праці угорських, російських та українських дослідників. Та все одно в цій історії залишаються білі плями. Передусім досі не було чітко окреслено шлях, яким вони переміщувалися і де саме проживали у VIII — IX ст. Визначити його допомогли знайдені на Полтавщині артефакти. Про це наша розмова з археологом Олександром Супруненком.
Районне містечко Тростянець на Сумщині поступово набуває слави столиці класичної музики. З ініціативи міського голови Юрія Бови тут регулярно відбуваються концерти виконавців, імена яких широко знані не тільки в Україні, а й у світі.
Є в Києві місце, де діти можуть робити все, що хочуть. Дорослі їх не стримують. Навпаки — стимулюють і заохочують, розвивають ініціативу. При цьому долучитись до захоплення столичних школярів, позмагатися з ними можуть діти з найвіддаленіших сіл. Тут учать самовираженню, дарують радість творчості, а отже, і щастя. Більшість з тих, хто переступив цей поріг, йдуть обраним шляхом усе життя. І примножують найбільше багатство держави — інтелектуальний потенціал. Диригує цим процесом Володимир Вербицький, який двадцять років тому очолив Національний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді. Сьогодні він — гість «Урядового кур’єра».
Упродовж останніх чотирьох років справжня зима починалася в лютому. Особливо дошкульним виявився лютий цьогоріч. Не обійшлося без людських жертв на теренах України і Європи, завдано великої шкоди електромережам. Ослабли люті морози, як і прогнозували офіційні та народні синоптики, на Стрітення Господнє. Зазвичай, березневі прикмети дуже мінливі. Але похолодання спостерігаються лише вночі, щодень сонце пригріває доволі відчутніше. «Марець — ярець: удень плющить, а вночі тріщить», — каже народна мудрість. Інша стверджує: «Бог Ярило бере зиму на вила».
Майже тридцять років поспіль маленька ливарна фабрика в Чикаго отримує найважливіше замовлення з Лос-Анджелеса: відлити статуетки лицаря, встановленого на бобіну з кіноплівкою. Спершу розплавлену суміш олова та свинцю наливають у форму, затим — шліфування та гальванічне покриття. На кожну фігурку послідовно наносять шар міді, нікелю, срібла і зрештою 24-каратний шар золота. Та найбільша проблема — очі.
Перші авторські ляльки я побачила п’ятирічною. Їх зробила для мене моя бабуся, яка мешкала в невеличкому селі на Харківщині. Ці ляльки, зі звичайних кукурудзяних качанів, були схожі на казкових принцес — із золотим, рудим, багряно-червоним волоссям. Їм можна було заплітати коси, робити вишукані зачіски. А ще бабуся створила стадо корів — з величезних пузатих огірків. Для мене вони були живими, справжніми — жовті, бурі, рябі, кожна зі своїм характером і настроєм.
Не впевнена на 99,9 відсотка, що хтось згадає про Клару Цеткін сьогодні, на шостий день Масляної, а не лише пізніше, з приводу 8 Березня, коли прекрасна половина України начебто має завдячувати цій революціонерці за присвячений їй день. Та, як з’ясовується, за кордонами не «прокрустового ложа», а наших пересічних уявлень про Масляну, обмежених колом масного смачнющого млинця і розваг переважно в суботу й неділю, українському жіноцтву бути в чомусь зобов’язаними мітингувальниці за їхні права в міжнародному масштабі аж ніяк не випадає. Адже якщо інша Клара украла в якогось Карла тільки корали, то Клара Цеткін...
Ця людина схожа на велику дитину. Можливо, його безпосередність і відкритість — наслідок особливого способу життя, де головне місце посідають мультфільми. Вигадуючи сюжети для дитячого кіно, він на годину і сам стає юним глядачем. Тому дитяча аудиторія з легкістю приймає його за свого, він розмовляє з ними зрозумілою їм мовою, тримається на рівних. Розмова про мультики і не тільки відбулася в день приїзду Володимира Тарасова до Миколаєва.
Майже тисячу років тому подорожні йшли до Чернігова, який був центром об’єднання слов’янських племен сіверян, тією ж київською дорогою, якою нині мчать автівки. Минувши браму, піднімалися на Дитинець, укріплений ровом, валом та дерев’яними стінами, і зразу завмирали, затамувавши подих, перед пишним княжим палацом, єпископським двором та предивними як на той час обрисами храму Спаса. Тоді, напевно, на Дитинці не було таких велетенських старих дерев, як тепер. А нині треба ступити в їх затінок і пройти вперед, доки сяйнуть хрестами вежі літописного собору, вперше згаданого в «Повісті минулих літ» 1036 року. Злегка проводжу рукою по білосніжній стіні й відчуваю зашпори в пальцях: родовід чернігівських князів іде з глибини століть, а Спаський собор заклав внук ключниці Малуші і князя Святослава, син князя Володимира, котрий хрестив Русь, і полоцької княжни Рогнеди — перший літописний князь Чернігова хоробрий воїн Мстислав Володимирович, брат Ярослава Мудрого. Можливо, саме тут, де я торкаюся стіни, лишився невидимий відбиток його долоні…