На базарчику в Єнакієвому, де городяни продають різноманітний крам, група донецьких письменників зупинилася біля імпровізованої розкладки з художніми книжками. «А Жуковський у вас є?» — напівжартома запитав один з літераторів. «Якщо вам потрібно, зараз дістанемо» — зраділа потенційним покупцям продавчиня. І відразу уточнила: «А який потрібно: отой чи наш?..»
Ми перезирнулися. По-перше, далеко не кожне промислове місто Донбасу має серед своїх почесних громадян сучасного письменника. 

 Їм обом по 52, народилися й росли недалеко один від одного — в селі Широкий Луг на Тячівщині та в місті Хуст, які на початку XX століття, коли закарпатські землі входили до Угорського королівства, належали до однієї адміністративно-територіальної одиниці — найбільшого за площею комітату Мараморош. Наприкінці того ж століття це дало право М. Дочинцю написати про їхнє з П. Мідянкою побратимство статтю з промовистою назвою: «На Мараморош Бог поклав перо».

Культура — галузь специфічна. Ефективність роботи тут не визначити ні тоннами, ні кілометрами. І все-таки питання управління, господарського використання бюджетних коштів, кадрової політики були чи не ключовими на підсумковій колегії Міністерства культури. Чому? На це запитання міністр Михайло Кулиняк відповів перед засіданням, зустрічаючись із журналістами.  

Рано чи пізно все таємне стає явним. У багатьох випадках лише документи, що фахівці дбайливо зберігають і оберігають, допомагають розв’язати життєві проблеми. Так, ідеться про архіви. Тихі місця, де накопичуються свідчення про минуле. Вони потребують спокою. Проте останнім часом й навколо архівів розгорілись пристрасті.

— Збурив їх, — каже голова Державної архівної служби Ольга Гінзбург, — законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи», прийнятий Верховною Радою у першому читанні 10 січня ц. р.

До 250-ї річниці від дня смерті великого скульптора, основоположника нової барокової пластики Іоанна-Георгія Пінзеля в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї зорганізували виставку. Але, оглядаючи експозицію, гадаю, не зайвим буде перегорнути й деякі сторінки життя та творчості митця.
Науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, мистецтвознавець Віра Стецько вже три десятиліття досліджує творчість Пінзеля. 

Позаторік в Україні під патронатом Президента стартував Національний проект «Нове життя — нова якість материнства й дитинства». Його завдання — створення впродовж 2010-2014 рр. 27 перинатальних центрів в усіх регіонах України. Наскільки поява таких центрів здатна знизити показники смертності серед маленьких українців та їхніх мам, кореспондент «УК» поцікавилася в керівника проекту Віктора Сірмана.

За статистикою, смертність породіль та новонароджених в Україні в 2–3 рази вища від європейських показників. Можна, звичайно, з одного боку, знайти багато причин, виправдань і пояснень. Мовляв, не вистачає сучасної апаратури, низький рівень медичного обслуговування. З другого — поганий стан довкілля, хронічні захворювання, неправильне харчування і спосіб життя майбутніх мам. Серед них тепер, стверджують лікарі, абсолютно здорових немає. Але все-таки вагітність, пологи, такі природні для жінки процеси, не повинні бути пов’язані з ризиком для життя матері й дитини. То що ж робити? Чи є вихід? Повинен бути.  

Судіть самі: торік у краї народилося понад 17 тисяч громадян незалежної України, тоді як відійшло за вічну межу майже 15 тисяч. Причому природний приріст населення в області утримується з 2008 року. Такий собі демографічний вибух на тлі цілком протилежних суспільних тенденцій. Щоправда, «витягують» область у демографічні лідери переважно північні поліські райони, звідки лелеки у вирій, здається, просто не відлітають: у цьому доброму щирому краї вони «прописалися» назавжди.  

Поява в родині одночасно кількох дітей завжди викликає зрозумілі хвилювання у батьків. Особливо в тих, хто чекав на одного малюка, а їх з’явилося на світ аж троє. Та бувають і такі мами й тата, як молоде подружжя харків’ян Ольга й Андрій Маслії, яких народження близнят — Єлизавети, Гліба і Уляни — не налякало. Бо в їхніх родинах вже виростали близнята.  

Як виявити зв’язок між поколіннями, а особливо акторськими? Дружба його увиразнює чи унеможливлює? Акторська доля народного артиста України Ярослава Гаврилюка засвідчує, що дружба старших товаришів часом спроможна стати тим взірцем і світочем, котрий допомагає молодшим торувати свої стежки, причому і в мистецтві, й у житті. Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков… Вони були авторитетами для студентів 1970-х, які мріяли працювати в кіно, служити в театрі.