Прошу слова

 Нинішній рік ЮНЕСКО проголошено роком Амосова, адже з його іменем пов’язана характеристика кінця ХХ — початку ХХІ століття. Лікар, учений, письменник, громадський діяч, талановитий організатор, повелитель думок і натхненник молоді до творчості, взірець чесності і порядності… Таким був і залишається, бо справа, якій служив, триває й розвивається. В цьому, мабуть, він найщасливіший. А вдячне суспільство щодалі більше переконується в геніальності і далекоглядності академіка. Започаткований лікарем-новатором підхід до порятунку серця успішно розвивають його колеги й наступники, а посіяні вченим і письменником зерна уваги й поваги до людини проростають у серцях творців добра.

Останнім часом розгляд справ в українських судах нагадує швидше жахливий фарс або конвеєр миттєвих і необгрунтованих рішень, аніж правосуддя. На жаль, усе частіше вони не захищають гарантовані Конституцією України права та свободи людини за принципом верховенства права. Люди у мантіях, приймаючи рішення на швидку руку, забувають дотримуватись основних принципів і засад судочинства – справедливості, добросовісності і розумності (згідно ЦКУ). Замість обгрунтованих рішень на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні, вони приймають такі, що не піддаються жодній критиці. А навіщо робити інакше, якщо цьому сприяє сама система.   

Уже зранку приміщення місцевого осередку письменників трохи нагадувало розтривожений вулик. Неабияке пожвавлення серед літераторів було викликане підготовкою до зустрічі з читачем. Той після тривалих перемовин нарешті знайшов невеличке вільне «віконце» між читанням книжок та численними зустрічами з аудиторіями пишучої братії і погодився завітати до творчого осередку.  Молодші «інженери людських душ» вмощувалися і подумки готували цікаві запитання для гостя. Старші знічев’я теревенили, згадуючи різноманітні байки щодо кололітературного життя. «Якось ми з колегою потрапили в компанію, де нам представили читача, — жваво розповідав поет Н. — Ну, познайомилися, поговорили. А він нічого дядько, такий простий, носа не задирає, залюбки дав нам автограф і ми навіть уже телефонами обмінялися. А потім колега всіх розсмішив: «Я, — каже, — оце вперше живого читача бачу. Думав, що вони вже давно перевелися…» 

Проходячи днями повз зупинку громадського транспорту на околиці Сум, звернув увагу на людей, що скупчилися під накриттям. Підійшовши ближче, побачив чоловіка передпенсійного віку, який сидів на лавочці: простоволосий, із засніженою шапкою в руках. Поруч лежала сумка, з якої «визирали» пакет із молоком і батон – теж у снігу. Одна з жінок розповіла: чоловік ішов із крамниці, перед зупинкою підсковзнувся і впав –– так, що самостійно не міг підвестися. Оскільки місцина не багатолюдна, довелося чекати на перехожих. Однак… Кілька городян, проходячи повз лежачого, прискорювали ходу, не звертаючи на нього жодної уваги. Як з’ясувалося пізніше, думали, що то якийсь безхатько (втім, невже ці люди не потребують співчуття?). 

У маршрутках та метро ми щоденно бачимо десятки оголошень із заманливими пропозиціями отримати «швидкі» гроші без будь-яких клопотів. В одних українців спокушають купити побутову техніку, меблі, автомобілі тощо. В інших пропонують стартовий капітал для розвитку бізнесу чи придбання квартири. Тепер кредитні спритники почали вкидати листівки з такими «заманихами» ще й у поштові скриньки. «Даємо готівку без яких-небудь початкових платежів, без зберігання майна в заставі, комісій, довідок про прибутки, посередників, обмежень за віком (з 16 років)».  

Що зазвичай обговорюють сусіди, випадково зустрівшись у дворі або на сходах? Найчастіше комуналку, чи не так? Як швидко зростають ціни на неї і як вони не відповідають, на нашу думку, якості наданих послуг. Проте побурчимо-побурчимо, а отримавши квитанції, прямуємо до Ощадбанку чи на пошту — платити. Адже більшість із нас привчена сплачувати за рахунками вчасно, щоб не стати боржниками. Бо якось це соромно. Стосується це й мене. Але… 

 Невелике село Березівка під Житомиром нещодавно опинилось у центрі уваги всеукраїнських ЗМІ. Причина — незадовільний стан пішохідного мостового переходу над автотрасою Київ — Чоп, яка розділяє цей населений пункт. Інформацією журналістів зацікавилися відповідні державні служби. За результатами перевірок прокуратура області повідомила, що будівництво згадуваного об’єкта ще не завершено, а його введення в експлуатацію заплановано на кінець березня цього року. На сьогодні, як поінформували в обласному управлінні ДАІ, жителі села користуються належно обладнаним наземним пішохідним переходом з відповідною розміткою і навіть спеціальними шумовими смугами при під’їзді до нього. 

Медики шоковані: грип на порозі, а вакцинованих від нього — знову-таки обмаль. А я й не дивуюсь. Бо спробував вакцинацію на собі і розумію, чому народ не поспішає в маніпуляційні кабінети. Усі стіни нашої поліклініки обвішані закликами захистити себе від грипозної загрози. Детально так розказано, що, куди і за чим. Вирішую прислухатися до розумних порад, роблю глибокий вдих і… 

Перед святами ми й не замислюємося над цінами. У метушні намагаємося встигнути купити подарунки та сувеніри рідним і близьким, вірячи в те, що вони неодмінно принесуть радість і святковий настрій у наші оселі. Саме в цей час кожен продавець намагається з усіх сил привернути увагу покупця, пропонуючи різноманітні акції й розпродажі. Однак чи насправді, придбавши товар зі знижкою, вдасться зекономити? 

 Я обожнюю зиму. Ще з дитинства, ще зі шкільних років це — моя улюблена пора року, адже вона казкова… Пухнастий блискучий сніг, легкий морозець і помальовані ним шибки, червоні щічки і теплі рукавички в подарунок від бабусі — що може бути прекрасніше? Колядка-щедрівка, святкові українські столи, Новий рік — ще на додачу. Якщо в дитинстві негативний бік зими успішно ховався від дитячого ока, то в дорослому віці сповна відчуваю численні незручності. Той самий сніг спричиняє затори, здатен пошкодити дахи будівель, зруйнувати лінії електропередач.

Про цей випадок мені розповіла однокурсниця з факультету журналістики Київського держуніверситету. Її рідна сестра Олена, яка живе в Німеччині, вирішила здивувати родичку несподіваним подарунком: запросила на екскурсію до Парижа. Зробити це було нескладно: у Франкфурті-на-Майні є кілька туристичних фірм, які організовують недорогі автобусні тури Європою для російськомовних громадян. Олена, яка вже тривалий час мешкає на батьківщині Шиллера і Гете, передбачливо взяла в дорогу не тільки традиційні бутерброди, а й мінеральну воду. Найцікавіше трапилося перед тим, як туристи почали збиратися із французької столиці додому: Олена дбайливо склала у валізу дві порожні пластикові пляшки.

 Його хоронили без відспівування, вінків і слізних промов. Звісно, й без домовини. Може, защеміло комусь, чиє дитинство розквітало в його затишних обіймах, але у небуття маленький хутір Козин Прилуцького району, що на Чернігівщині, відійшов на самоті. У свій час він був селищем неподалік цегельного заводу, опісля — сільцем на десяток дворів, згодом і до хутора докотився. Аж моторошно стає: таке відчуття, ніби ця розповідь про людину, яка спочатку була міцна й гожа, а на схилі літ занедужала… Померла остання жителька населеного пункту, а з нею — і він сам. Тільки й лишилося — на рівні області прийняти бюрократичне рішення про виключення Козина з облікових даних.