Прошу слова

Один із моїх знайомих має трохи дивний «пунктик». Кожного, з ким зустрічається вперше, згодом неодмінно екзаменує двома запитаннями. А саме: скільки свят налічує наш календар? Друге: хто (або що) не підпадає під них, тобто залишається поза «датськими» урочистостями? Як правило, співрозмовники стенають плечима або ж розводять руками. А чоловік багатозначно усміхається, насолоджуючись інтелектуальною перевагою. 

Гадаю, ні для кого не новина, що міста наші вночі не сплять. Принаймні значна частина жителів Черкас у темну пору доби продовжує відпочивати — на пляжах, у нічних клубах, інших розважальних закладах і навіть на подвір’ях будинків. Не обходиться, зрозуміло, без спиртного. Пияцтво, особливо нічне, на жаль, стало мало не візитівкою обласного центру.  

Є ще в Україні міста й села, де панують радянські принципи обслуговування клієнтів. У цьому довелось особисто переконатися.  Нещодавно відпочивала на дачі, яка розташована в селі на Черкащині, і в мене розболівся зуб. Щоб не переривати відпустку і не їхати до Києва, вирішила навідатись у сусіднє село, де є стоматологічний кабінет. Тим паче, що сусіди вихваляли лікаря і зазначали, що вартість стоматологічної послуги тут значно нижча, ніж у столиці. 

Билися жінки. Видовище  образливе й принизливе. Билися жінки за кілька метрів асфальту біля станції метро «Героїв Дніпра». Селяни привезли здалеку (Хмельницька і Рівненська області — ніч не спали) яблука і молочні продукти. Звісно, на ринок їм доступу немає. Розташувалися поряд. А там місцеві перекупники монополією поступатись не захотіли. Ось вони й нацькували на селян безпритульних. Ті, зрозуміло, за обіцяний сніданок бійці віддалися сповна. 

«Економічними олімпіадами» називають всесвітні виставки ЕКСПО. І це не випадково, адже на них представлені найкращі здобутки людства, науково-технічний потенціал, новітні технології. Водночас це й чудова можливість ознайомити спільноту з історією та культурою, продемонструвати інвестиційну, туристичну привабливість країн. Найбільший виставковий захід відбувається раз на 5 років; у проміжку між всесвітніми ЕКСПО влаштовують так зване «мале», яке триває не шість, а три місяці і має назву міжнародної виставки. Саме така з успіхом проходить нині в південнокорейському місті Йосу.  

Кожен, хто заходить до приміщення Палацу культури, що належить Сумському науково-виробничому об’єднанню імені Фрунзе, в першу чергу звертає увагу на Дошку пошани. Низка портретів передовиків виробництва розташовані таким чином, що відвідувач відразу бачить усю галерею. Тут і представники робітничих спеціальностей, і технічного персоналу, й інженерного…  

Коли побачив в одеській маршрутці «Молитву водія», спершу подумав, що то черговий витвір автодорожнього гумору — на кшталт прохання «їсти зернята з лушпинням» чи попередження, що зупинка «десь тут» виконується «десь там». Але ні — на аркушеві лише смиренне прохання «зберегти від наглої смерті мене і ввірених мені людей» і «допомогти неушкодженим доставити кожного за його потребою». А ще — згадка про злий дух лихацтва та нечисту силу пиятики, яких слід уникнути, аби «з чистою совістю дожити до глибокої старості без тягаря вбитих та покалічених через мою недбалість людей». 

Нещодавно харківська міліція затримала чоловіка, який повідомив про замінування Палацу спорту, де проходила всеукраїнська виставка ювелірних виробів «Ювелір Престиж». На щастя, це повідомлення виявилося неправдивим і закладеної «бомби» правоохоронці, які прибули на місце події разом із фахівцями-вибухотехніками, не знайшли. Але того дня їм усе-таки довелося добряче попрацювати:  евакуювати з Палацу спорту майже 500 чоловік, оглянути приміщення площею понад 16 тис. кв. м тощо.  

На вулиці Липській у Києві, де зневагу одне одному спинами виказують козацький гетьман Пилип Орлик та радянський функціонер Дмитро Мануїльський, сталася зміна. У сквері, точніше в його проміжку між вулицею Інститутською та Липським провулком, зникли лавочки. Між Липським провулком та вулицею Пилипа Орлика вони, як завше, стоять. А тут — наче корова язиком злизала. Чия саме корова? А чия нині бал править, та й злизала. Не треба так жартувати? 

Дізнавшись від піонервожатої про героїчний подвиг Павлика Морозова, його тезка, онук олігарха Павлик К. набрав на мобільному «гарячу лінію» спецслужб і повідомив страшну таємницю, яку він підслухав пізно ввечері на дачі в Кончі-Заспі. Так само, як майже 100 років тому, сибірські куркулі вирішили закопати зерно, щоб не віддати його нелюбій ними радянській владі, так у наші  світлі незалежні дні нехороші партнери-зернотрейдери ріднесенького Павликового дідуся змовилися водночас підняти ціну на хліб, щоб заморити голодом сучасний пролетаріат.  

Зазвичай при вході в метро, а то й просто на вулиці стоїть багато роздавачів друкованої реклами. Ну неможливо пройти, щоб не тицьнули у руку шмат паперу з абсолютно не потрібною інформацією! Як правило, стараюсь такого не брати, але коли, буває, йдеш «на своїй хвилі» — і не зоглядишся, як виявиш у руках оберемок макулатури. Шукаєш найближчу урну, аби викинути. А в урнах уже й місця немає, тож усе це «добро» валяється купами на асфальті. Якщо зірветься вітер — носиться в повітрі...  

Здається, кожного з нас зігріває спогад, який серце зберігає ще з дитинства. Такою для мене є згадка про річку Золотоношку. Неширока, але неймовірно гарна у заростях верболозу, таємнича в неспішному плині своїх чистих вод, вона дарувала нам, дітям шістдесятих, райські хвилини літньої радості. Давно те було. Хоч радянська влада й не надто дбала про чистоту й здоров’я малих рік, проте вони принаймні якось виживали, самоочищуючись від бруду, дарували живильну вологу і саме життя багатьом містам і селам.