Прошу слова

Зізнаюся, сьогодні раптом стало щемно… не повірите — до сліз! Коли в телефоні уперше за двадцять років почула такий знайомий голос улюбленої вчительки математики Ніни Михайлівни Шмагайло, важко було стримати емоції. Щасливі миттєвості дитинства, немов яскраве слайд-шоу, проминули перед очима. У такі миті стискається серце, й ти неймовірно жалкуєш, що ці безтурботні роки вже ніколи не повернути у незворотному колесі історії. 

Проходячи нещодавно центром Сум, звернув увагу на розкішний малюнок на причілку одного з багатоповерхових будинків. В обрамленні червоних троянд — фрагмент мальовничої частини міста, що наче дихає озоном, свіжістю, доглянутістю. Мимоволі згадалися минулі часи, коли обласний центр вважався містом троянд, бо справді їх було стільки, що впору порівняти зі справжньою велетенською клумбою. Ось і вирішили художники-ентузіасти увічнити квіткову красу, щоб не забувалася і спонукала нинішніх городян розвивати все добре, світле і прекрасне. 

Народження трійні було несподіванкою і для лікарів, і для батьків — 24-річної Тетяни та 27-річного Вадима Яцунів. Черкащани кажуть, що чекали одну дитину, а тут тобі три дівчинки. У сім’ї вже є двоє хлопчиків: 3-річний Данило та півторарічний Назар. І хоч велику родину ніколи не планували, поповненню обидва дуже раді. Даринка, Катруся і Вероніка народилися цілком здоровими, нині почуваються добре. Медики зробили все можливе, щоб надати допомогу, забезпечити необхідний супровід. 

Навіть у наш складний напружений час свято душі можна організувати миттєво і фактично нізвідки. Наприкінці робочого дня Фейсбук нагадав, що за годину в Центрі Леся Курбаса відбудеться прем’єра моновистави «Малюнок на замерзлому вікні» за однойменним оповіданням Володимира Даниленка. Виявляється, я за кілька днів до того зацікавився цією подією, проте одразу ж і забув про неї через надмірну завантаженість. Оскільки я не байдужий до творчості прозаїка Даниленка, то діяв миттєво. Зателефонував дружині, яка саме була в магазині поблизу від дому, і переконав, що їй слід терміново їхати в центр Києва. Дорога на швидкісному трамваї з пересадкою на метро потребувала певного часу, і ми запізнилися на виставу на десять хвилин. 

А над Лузанівкою в ті дні горлала музика так, що чути її було за кілька кілометрів від епіцентру свята. Осінній рок-н-рол від Гоблін-шоу не долинав хіба на інший кінець Одеси, де ще димілося згарище після пожежі, що забрала життя трьох дітей. 

Уже кілька років зареєстрований у мережі Фейсбук. Цікаво спостерігати за тим, хто з друзів де буває, які враження привозить із країн далеких або розміщує фото чи й цілі репортажі. Люди діляться емоціями, вітають одне одного з пам’ятними датами, роблять благородні справи, повідомляючи про чиїсь страждання і потребу зібрати кошти на лікування дитини чи близької людини. 

Того серпневого дня рух на одній з вулиць Луцька було паралізовано. І доки водії з пасажирами різного штибу транспортних засобів пробували з’ясувати, чи надовго вони у заторі, під стінами міськради інші городяни боролися за своє місце під сонцем. Перекриттям вулиці Богдана Хмельницького в обласному центрі Волині підприємці, які торгують на Центральному ринку, заявили про незгоду з рішенням нинішньої влади облаштувати паркувальний майданчик на певній частині площі, що нині під базаром. Однак діалогу не відбулося. Навіть більше: проголосувавши у потрібному їм руслі на сесії, частина тих, хто іменує себе представниками громади міста, втекла з міськради від протестувальників чорним ходом. Як на мене, промовисто. 

У суспільстві знову заговорили про потребу створення єдиного державного органу, який би координував усю роботу із соціального захисту ветеранів війни, військової служби, учасників антитерористичної операції. Уперше цю проблему порушили на другий рік з початку війни на сході України. Зокрема, за «круглим столом», який тоді провели за ініціативою групи народних депутатів України і Державної служби у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції. 

Днями знайомий продемонстрував вивіску, яку встиг сфотографувати на мобільний телефон на автовокзалі в Сарнах: «Пиріжки, цукерки, булочкі…» — саме так, через «і» написано останнє слово. 

Лише нещодавно українці дізналися зі ЗМІ, що відомий російський актор Анатолій Пашинін, засудивши недалекоглядну, завойовницьку путінську політику Росії, відрікся від професійної кар’єри, усіх надбань і сміливо пішов добровольцем воювати за Україну на східний фронт. Учинок відчайдушний, шляхетний, гідний найвищих громадянських і державних пошанувань. З’ясувалося, що Анатолій обороняє українську землю вже понад півроку. Але лише тепер наші мас-медіа про це поінформували. 

І знову про чергове загострення земельного питання. Саме загострення, бо останні роки воно не сходить з порядку денного. Як і раніше, нинішніх ініціаторів не цікавить, як краще використати угіддя для порятунку (а це вже давно на часі) й піднесення села. Хоча слова підфарбовані патріотичними гаслами, а насправді думають про одне: як експлуатувати ґрунти в інтересах товстосумів. 

За роки незалежності в Україні промайнуло стільки різнокольорових політиків, партійних і безпартійних депутатів, урядовців і державних діячів, що всіх їх, мабуть, не згадають і історики з журналістами, які досліджують цей період. Колоритні і скандальні, популісти і шантажисти, політичні довгожителі й технічні кандидати. Одні вже погасли на владному небосхилі, інші й далі метушаться на печерських пагорбах.