Лише нещодавно українці дізналися зі ЗМІ, що відомий російський актор Анатолій Пашинін, засудивши недалекоглядну, завойовницьку путінську політику Росії, відрікся від професійної кар’єри, усіх надбань і сміливо пішов добровольцем воювати за Україну на східний фронт. Учинок відчайдушний, шляхетний, гідний найвищих громадянських і державних пошанувань. З’ясувалося, що Анатолій обороняє українську землю вже понад півроку. Але лише тепер наші мас-медіа про це поінформували. 

І знову про чергове загострення земельного питання. Саме загострення, бо останні роки воно не сходить з порядку денного. Як і раніше, нинішніх ініціаторів не цікавить, як краще використати угіддя для порятунку (а це вже давно на часі) й піднесення села. Хоча слова підфарбовані патріотичними гаслами, а насправді думають про одне: як експлуатувати ґрунти в інтересах товстосумів. 

За роки незалежності в Україні промайнуло стільки різнокольорових політиків, партійних і безпартійних депутатів, урядовців і державних діячів, що всіх їх, мабуть, не згадають і історики з журналістами, які досліджують цей період. Колоритні і скандальні, популісти і шантажисти, політичні довгожителі й технічні кандидати. Одні вже погасли на владному небосхилі, інші й далі метушаться на печерських пагорбах. 

Начебто все добре: ще пригріває ласкаве сонечко, на вулицях — гарно одягнені перехожі. Хоч і не так щедро, як сподівалися, та вродила нива: тож будемо з хлібом. Принаймні коровай із зерна нового врожаю до Дня Незалежності України скуштували. І паради вишиванок у найрізноманітніших форматах провели… 

...Не вірю в цілковиту дрімучість наших посадовців. Принаймні значно менше, ніж вони — в життєдайну для них дрімучість і тупість нашого народу. І річ навіть не в тім, що високий сановник послав у маси чергову безглузду сентенцію. Ми звикли до їх регулярності від самого початку незалежності. Вже навіть і сяку-таку класифікацію можна визначити. Кажуть зазвичай «У нас усе добре» — коли хочуть втовкмачити посполитим, що ті мають тішитися й тим, що мають, «Так буде краще» — коли хочуть протягти якісь хтозна-кому потрібні новації, «Самі винні» — коли результат вийшов саме той, на який розраховували можновладці, але дуже далекий від того, що презентували суспільству. 

Під вихідні мені зателефонував із Києва молодший син-студент. Після тривалої розмови про все на світі, адже він удома — рідкісний гість, я подав ідею зустрітися й хоч раз за літо з’їздити на наш улюблений пляж на Ворсклі, розташований у мальовничому місці за 40 кілометрів від Полтави. З тим річковим пляжем у нас пов’язано чимало спогадів, там ми з ним у різні роки завжди завершували сплавну риболовлю. 

Понад два місяці тому здійснилися наші очікування: нарешті без бюрократичних перепон, довжелезних черг у консульствах і візових центрах українці можуть рушати до Європи. 11 червня, коли «двері безвізу» на Закарпатті відкрив Президент України Петро Порошенко, стало частиною історії. Та після святкових вітань настали будні. І саме період після оплесків і фанфар мав засвідчити, чи пішло життя на кордоні по-іншому, європейським руслом. 

Зимового ранку в очікуванні реалізатора, який привозить сюди молоко й сметану із сільського підприємства, у дворі багатоповерхівки звично зібралися червонощокі від морозу мешканці будинку та коти в різнокольорових шубах. Останні в очікуванні молочного сніданку дружно вмивалися, а люди похилого віку активно обговорювали свої найнагальніші проблеми. 

Про невтішний стан української медицини говорять навіть ледачі, на часі реформа галузі. А самих лікарів критикують більше за представників інших професій. Часто справедливо. Утім, потенціал вітчизняної медичної науки залишається на високому рівні. «У нас великий пласт наукових досліджень, які проводить наша Академія, до складу якої входять 36 науково-дослідних інститутів у різних регіонах, — це переважно Київ, 9 інститутів у Харкові, інститути у Львові, Одесі і Дніпрі, — запевнив в ефірі Українського радіо Віталій Цимбалюк, президент Національної академії медичних наук України. — Це дійсно найкращі НДІ в країні. Ми охоплюємо майже всю патологію людського організму. Інститут нейрохірургії, два інститути травматології, два — хірургії. Дерматологія, офтальмологія, урологія…» 

Чимало мешканців тимчасово окупованого Донецька, а також населених пунктів краю по цей бік лінії розмежування, побачивши недавно сюжет про провал у «ДНР» чергового «українського шпигуна», відразу зрозуміли: щось дуже схоже вже бачили, чули і читали. Йдеться про очевидні паралелі з фільмом «Де це бачено, де це чувано?» за мотивами веселої книжки чудового російського дитячого письменника Віктора Драгунського «Денискові оповідання» і, зокрема, історії «Смерть шпигуна Гадюкіна».