Прошу слова

Серед резонансних подій останнього часу одне з головних місць займають процеси декомунізації, закони про яку ухвалено торік навесні. Правовою основою декомунізації стали закони про засудження комуністичного й нацистського режимів і заборону пропаганди їхньої символіки, щодо відкриття архівів КДБ, про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті, а також про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Усі вони набрали чинності торік 21 травня. Їх втілення в життя доручили Українському інституту національної пам’яті. 

У річниці лихоліть згадуємо передусім про тодішню міжнародну обстановку, політичну ситуацію, воєнний стан. І за цими важливими аспектами мало звертаємо уваги на рівень життя громадян. У радянських книжках і фільмах про події напередодні Другої світової війни, 75-ту річницю початку якої невдовзі відзначатимемо, зображали щасливих людей. Вони гуляли в парках, де грали духові оркестри, відвідували кіно, ласували тістечками і морозивом. І тільки 22 червня 1941 року віроломний ворог поламав цю мирну ідилію. 

Про злодіїв у законі всі забули і вважають, що це пережиток минулого, що їх уже немає або майже не залишилось. Але це не так. Вони є. Більш того, чимало кримінальних авторитетів  осіло у Європі й намагаються створювати організовані злочинні групи (ОЗГ) чи розширювати наявні у пострадянських країнах через молодших «коронованих» товаришів.  Особливо там, де м’яке чи зовсім немає законодавства з контролю за їхньою діяльністю,  нестабільний фінансово-економічний стан і погіршується криміногенна ситуація. Така, на жаль, Україна. Сприяє їхньому проникненню на нашу територію ще й амністія злочинців завдяки «закону Савченко»,  які здебільшого інакше як грабежами жити не вміють. 

Син однієї нашої співробітниці служить у зоні АТО. Точніше, воює. Мати, звісно ж, по кілька разів на день дзвонить йому на фронт, щоб переконатися, що живий. Особливо непокоїться за кровиночку бідолашна після повідомлення у пресі, що в травні 2016 року на Донбасі загинули 26 українських вояків. І ситуація на фронті весь час загострюється. Якби не масовий героїзм наших солдатів, неминучими були б більші втрати. Схиляю голову перед українськими захисниками Авдіївської промзони під Донецьком, яку несамовито обстрілюють бойовики. В інтернеті прочитала, як один з наших вояків на ім’я Сергій, поранений шістьма осколками, відмовився від госпіталізації. Він, показавши на маленький український прапорець на рукаві гімнастерки, просто сказав: «Тут мої хлопці, і я їх не покину». 

«А якби тобі сказали: об’єднай своє домашнє господарство з Миколиним, бо у нього і хата більша, і город, і хазяйство. Ти б погодилася?» — допитувалася чепурна бабуся в яскравій квітчастій хустці. Її вив’язана білою полотняною косинкою сусідка заперечливо хитала головою: «Ні! У мене Лиска велику дійницю молока дає, а в нього корова, як коза доїться. Здамо молоко на завод — свого прибутку не побачу». 

Відомий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог точно не був футбольним уболівальником і навряд чи відрізняв кутовий від штрафного, однак саме його безсмертну цитату хочеться вжити першою на підтримку  нашої національної збірної. Отже:  все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. І це 1:0 на НАШУ користь. Поразка — лише крок до перемоги. Сильний той, хто може визнати поразку, зробити правильні висновки і йти далі. У нашій ситуації поразка — не сирота. І це вже 2:0. 

Пригадуєте, як сільська громада обирала собі голову в невеликому, проте дуже потужному за драматизмом вірші Павла Тичини «На майдані»? За найсправжнісінькими європейськими стандартами місцевого самоврядування, які зародилися на наших землях з прадавніх часів Київської Русі. Найдемократичнішим способом відкритого голосування, простою більшістю: «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» 

Ось уже протягом року щодня читаю публікації сайту російської «Комсомольской правды». Щиро кажучи, спочатку це було нелегко. Бо потік україноненависницького бруду, брехні й цинізму в статтях авторів і колумністів цього видання, а надто власкорів з окупованих Донбасу та Криму викликав шквал емоцій і обурення. З мене навіть підсміювалися колеги у відділі: навіщо, мовляв, сама собі псуєш нерви, не читай пропагандистського непотребу. Проте щоденні вправи загартовують, і не лише у спорті. Тепер переглядаю матеріали «КП» і коментарі читачів до них з холодною цікавістю науковця, лікаря, який, зібравши анамнез хворого, професійним оком, без відрази й емоцій вивчає його виразки, щоб зрозуміти, чи йому ще можна допомогти. І хворий цей — російське суспільство.

Із Сумщини надійшла тривожна новина. На окремих ділянках лісових насаджень почали інтенсивно всихати ясени і берізки. Спричинили біду нові і, на жаль, невиліковні захворювання дерев, уражених грибком та агресивною бактерією, які «обирають» саме ці два види зелених велетів. 

Восени 1977 року рідне село Синівка Липоводолинського району Сумської області вдень обстріляли трьома ракетами (можливо, навчальними) з літака. Одна влучила в будівлю «Сільгосптехніки», але саме була обідня перерва, і нікого в приміщенні не було. Дві влучили в городи селян. Одна з них поранила селянина, що йшов повз город. Його госпіталізували у місцеву лікарню. Наступного дня на сільському стадіоні приземлився вертоліт із генералом. Вертольоти і генерали тоді в селах бували рідко. Генерал відвідав пораненого. Вручив йому гостинець — спирт і шоколад. Такий товар завжди мав попит. Про що вони говорили, навіки залишилося таємницею. Широкій сільській громадськості дали зрозуміти, що обстрілу не було. То селянам здалося. Це були «прекрасні» часи застою. До смерті великого орденоносця Л. І. Брежнєва залишалося п’ять років. 

Не можу про це не просити слова, адже просто вражений усім, що відбувається з пересічними людьми, які свого часу взяли на себе дуже ризиковану ношу — оформили валютні кредити на купівлю житла в наших банках. Про те, як нечесно зі своїми клієнтами обходяться ці фінустанови, вже писано-переписано, зокрема й у нашому виданні. Сьогодні хочу розповісти про так званих «чорних» нотаріусів, які в прямому сенсі цього слова наостанок добивають нещасних людей. Річ у тім, що мораторій на стягування єдиного іпотечного житла, яке вони купили свого часу, — це їхній ключовий захисник і остання надія на справедливість і моральність. 

Природа в Україні завжди чудова, особливо на початку літа. Цієї пори і тепло, і сонячно, навколо зелено і радісно на душі. Та все-таки існують обставини, пов’язані з природою, які дещо турбують. Йдеться про об’єкти природно-заповідного фонду. Задля збереження природи в Україні їх створено кілька тисяч. Це природні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади тощо. Вони більш-менш рівномірно розташовані по території країни: десь трохи більше, десь — менше. Лише в Києві їх майже 200. Тут обмежено господарську діяльність, натомість передбачено відвідування їх з метою відпочинку, наукових досліджень тощо.