Суспільство

Пишу ці рядки і не можу втамувати сльози… З Максимом Пресняковим я познайомилася влітку, коли разом з волонтерами дніпропетровського Жіночого батальйону привозили допомогу бійцям розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади і проводжали хлопців на передову («Молимося за тебе, повертайся живим!», «УК» від 13 серпня 2014 року). Короткого спілкування (у тій статті Максима названо Михайлом) було достатньо, щоб зрозуміти, що він справжній український офіцер, справжній чоловік, світла і порядна людина. 

Цими днями черкащани провели в останню путь одного з «кіборгів» — бійця окремого аеромобільного батальйону Олексія Панченка. Загинув він 19 січня від підступної кулі снайпера, захищаючи територію донецького аеропорту від чергової атаки російських окупантів. 

 Недавно мене дуже вразив телевізійний сюжет, у якому йшлося про маленьку дівчинку з одного із містечок буремного сходу, яку наші солдати знайшли просто на вулиці. Оскільки її батьків не було поряд, дитину віддали у місцеву лікарню. Поки дівчинка перебуває в закладі охорони здоров’я, військові навідуються до неї і приносять усе необхідне.

Минуле нічому не вчить, кожному поколінню приготовано свою ідеологічну чашу отрути. Форма посудини дещо модернізується, але її наповнення одне й те ж. І якщо у ХХ столітті «правильна» радянська громадськість неугодних письменників шпетила фразою «Не читав, але засуджую», то нинішня російська інтернет-публіка, підтримувана армією проплачених тролів і ботів, жалить талановитих кінематографістів тотожним виразом «Засуджую і навіть дивитися не буду». 

Здавалося б, кому-кому, а нашим захисникам держава в особі влади всіх рівнів зобов'язана організувати режим максимального сприяння. Скрізь і в усьому – від умов служби, лікування і реабілітації до оплати їхньої героїчної праці. Але, як свідчать нещодавні події, з останнім якраз не все гаразд. Оскільки військове відомство в особі командирів вищої ланки, намагається змусити солдатів на передовій... поміняти банки, в яких вони обслуговуються, на інші фінустанови. А точніше, перейти з комерційних банків у державні.

«Урядовий кур’єр» розпочинає  цикл публікацій про життя мешканців прифронтових областей. Як почуваються харків’яни і сумчани, дніпропетровці  й запоріжці? Що змінилось у настроях людей?  Як вони поєднують допомогу численним пораненим і переселенцям із буденними турботами про власні родини та роботою? Перша публікація — з Харкова. 

На території Донеччини й Луганщини відповідно до рішень уряду запроваджено режим надзвичайної ситуації. У ДСНС просять не плутати його з режимом надзвичайного стану. Пояснюють, що між ними є кілька відмінностей. Одна з них — механізм встановлення: режим надзвичайного стану запроваджують після відповідного засідання РНБО та указу Президента, затвердженого Верховною Радою, а режим надзвичайної ситуації — рішенням Кабміну. 

Кабмін нещодавно ухвалив рішення про ліквідацію Державної виконавчої та Державної реєстраційної служб. Це перший етап реформи, яку готував Мін’юст спільно з міжнародними, зокрема грузинськими експертами, які раніше були консультантами, а тепер займатимуться реалізацією цієї реформи на практиці. Тож які зміни очікують на українців і які саме установи замінять ліквідовані служби, з’ясовував «Урядовий кур’єр». 

У  слова кремлівських лідерів про непричетність Росії до справ в Україні, може, хто й вірить. А вірити не варто, адже вся історія української боротьби за незалежність доводить інше. Зокрема нинішні події дуже схожі на так звану радянсько-українську війну 1917—1921 рр. Саме під час цієї війни 29 січня 1918 року відбувся бій під Крутами, а за цим — захоплення Києва більшовицькою армією Муравйова. 

Проведенням позачергового засідання Верховна Рада відгукнулася на прохання Президента Петра Порошенка. Напередодні він провів зустріч із представниками фракцій коаліції та озвучив результати засідання РНБО від 25 січня. 

Тут, по сусідству з Університетом внутрішніх справ, житимуть майже 400 сімей, які покинули рідні домівки через війну. Здебільшого це багатодітні родини, які знайшли прихисток у Харкові. Одна з таких зайняла аж три модулі, у кожному з яких є невеликі  спальня, їдальня та санвузол. 

Цього разу її організатори вирішили відійти від етнонаціональних забарвлень, екзотичних вкраплень і притаманних смаку західного глядача номерів із дорогими спецефектами. Ретроперспектива — ось родзинка й головний акцент «Цирку нашого дитинства». Під цією назвою прихований стиль виконання номерів 1970-х років. Наївні, однак високоточні та складні номери розтоплюють серця дорослих українців, які згадали дитинство й молодість, запалюють інтерес й азарт у наймолодших глядачів. Не нове, а швидше забуте циркове мистецтво даруватиме радість під куполом до 5 квітня.