Суботні зустрічі

Хоч пісні у виконанні Леоніда Матвієнка чув десятки разів у різних аудиторіях, щоразу його неповторний баритон сприймається по-новому.  Приміром, в залі філармонії, де чудова акустика, він звучить зовсім не так, як, скажімо,  на сцені сільського Будинку культури або  клубу. Не кажучи про звичайнісіньку вантажну машину, на кузові якої співаку також доводиться виступати перед слобожанськими жниварями. Бо, як говорить митець, така вже доля артиста — співати не там, де хочеться, а там, де чекають і де слухатимуть. Ось і недавно Леонід Матвієнко провів у Сумах низку сольних концертів, під час яких з його різноплановим репертуаром ознайомилися сотні жителів  і гостей міста. Після одного з таких виступів і відбулася бесіда.  

У донецькій квартирі скульптора Олександра Скориха є унікальний живий пам’ятник… шлюбу. В день весілля у березні 1960 року разом із дружиною купили собі на згадку пальму в інститутській теплиці. І відтоді після кількох переїздів вічнозелене деревце понад півстоліття є своєрідним оберегом їхнього сімейного затишку. Тим часом також багато років монументи, бюсти та меморіальні дошки — творіння рук скульптора — стійко вписалися у міські пейзажі Донеччини і стали частиною історії деяких населених пунктів краю.

Автор світового бестселера «Кремлівські дружини» Лариса Васильєва народилася в Харкові. На свою малу батьківщину з Москви приїжджає не часто. Тому кожний свій візит перетворює у справжнє свято для земляків. Останні її відвідини, наприклад, запам’ятаються харків’янам іскрометним словом, невичерпним гумором та мудрими думками.  Після чергової творчої зустрічі з земляками, яка відбулася в інформаційно-виставковому центрі «Бузок», володарка престижної літературної Бунінської премії, відома поетеса, публіцист і прозаїк Лариса ВАСИЛЬЄВА погодилася відповісти і на запитання «УК».  

Із Григорієм Чапкісом ми спілкувалися напередодні його дня народження. Найперше вразила надзвичайна енергійність відомого хореографа і танцюриста. Та й сама розмова була довгою і дуже цікавою. Втім, судіть самі. 

Є вічні цінності і споконвічні інтереси. З часу існування майна і коштів існували й особи, які намагалися ними заволодіти, вдаючись чи то до відкритого грабунку, чи до завуальованих методів на кшталт Остапа Бендера. Про романтичного злодія в літературі, його соціальний феномен ми й почали розмову з Андрієм КОКОТЮХОЮ. — Пане Андрію, чим пояснити любов читачів до детективів? — Детектив моделює світ не таким, яким він є, а яким має бути, яким ми хочемо його бачити. Українці консервативні і детективний жанр консервативний, усе відбувається за схемою: злочин, його розкриття і кара. Усі теоретичні праці про детективний жанр сходяться в тому, що в центрі злочину має бути вбивство. Чому? Крадіжка, умовно кажучи, скріпки чи кольє — це все матеріальне, те, що можна пережити, купити, зрештою заробити, а людське життя безцінне. І не важливо, хто жертва — хороша людина чи погана, це завжди трагедія, а зіткнення зі смертю — змога пояснити причини і переглянути шкалу цінностей. Тобто герої детективу перебувають у постійному критичному стані, вони розв’язують певні проблеми і таки докопуються до істини. Отже, хоча б у літературі справедливість торжествує.

Ляльки є майже в кожній оселі. Свого часу вони допомагали нам пізнавати світ, моделювати в грі стосунки. Ляльки закарбували в собі пам’ять про особисте, про свій рід і час. У них втілилась історія та менталітет народу. Ляльки наділяють сакральним значенням, вони уособлюють магічну силу, як, наприклад, ляльки-мотанки. Співак і композитор Андрій Макаревич вважає, що в ляльок є душа і має їх цілу колекцію. Майстриня Світлана Грибан  знає всі властивості ляльок у сучасній культурі. Вона  створює їх із лляних і конопляних тканин. У знаковому для України Глухові вона розвиває народні традиції оберегів. Їм притаманна складна автентична вишивка або власна інтерпретація етніки. Та дедалі більше часу Світлана приділяє втіленню сучасного бачення ляльки як скульптури з тканини. Вона наділяє її характером і навіть статусом. Її лялькам властиві світлий ліризм унікальності та історичне відчуття сьогодення. В них — втілення жіночого світогляду. 

Серед художніх колективів, які вже впродовж десятиріч гідно репрезентують Україну та її пісенну культуру, на одному з чільних місць — знаменитий Поліський академічний ансамбль пісні і танцю «Льонок», яким з 1970 року беззмінно опікується Іван Сльота. Завдяки його таланту і подвижництву Житомир справедливо входить до нечисленного, на жаль, переліку пісенних столиць нашої країни, що стали форпостами української мови і культури.

Якщо архітектура — це застигла музика, то Чернівці звучать величними партитурами органу. Серед унікальних архітектурних ансамблів міських вулиць і площ, створених видатними майстрами віденської сецесії, особливим звучанням (в прямому і переносному сенсі) виділяється шедевр європейського зодчества — Вірменська церква Святих Апостолів Петра і Павла. Її збудував у 1875 році для вірян вірмено-католицького східного обряду видатний чеський архітектор Йозеф Главка. Він же звів у Чернівцях Резиденцію Буковинських митрополитів, визнану однією із семи чудес України і занесену у Список світової культурної спадщини ЮНЕСКО.   

Хто з нас хоч раз у житті не намагався показати на стіні навпроти світла птаха чи зайця? Чернігівські студенти взяли цю ідею, яка лежала на поверхні, розширили її й понесли до глядачів. Щоправда, кажуть, спершу були під враженням від американського театру тіней, відео якого одного разу переглянули. Потім пішли власним шляхом. Уперше країна побачила Чернігівський театр тіней «Fireflies» («Світлячки») в шоу «Україна має талант». Потім були різні сцени. І нарешті — прямі ефіри на польському телеканалі TVN і вихід у фінал талант-шоу «Mam Talent» в Польщі. Як аплодували польські глядачі виставі на тему безсмертної композиції Майкла Джексона «Earth song» про проблеми довкілля, ставлення людини до природи і планети! Молоді актори за білим екраном творили диво. Тіні перетікали з однієї картини в іншу, розповідаючи про вічне. Глядачі просто завмерли.  

Із Кирилом Вадимовичем Стеценком, онуком відомого композитора, громадського діяча початку ХХ століття Кирила Григоровича Стеценка, ми зустрілися недільного ранку в кав’ярні. Ці дві години ледь вдалося викроїти зі щільного графіка пана Кирила: тривала напружена підготовка до його сольного концерту. Проте часу вистачило, аби відчути внутрішню інтелігентність і незалежність цього чоловіка та відданість справі, яку робить. Звичайно, багато що з розмови не вдалося втиснути в обмежені обсяги газетної шпальти. Але так буває завжди, коли щастить зустріти цікаву людину. 

Найперше, що бачать відвідувачі, які переступають поріг кабінету редактора однієї з обласних газет Донеччини, — барвиста картина на стіні. Приваблює не тільки майстерно виконаний мальовничий сільський пейзаж, а й підпис автора у лівому нижньому кутку — «Т. Шевченко». «Той самий?» — буває, з повагою перепитують гості. Господар підтверджує таке припущення, бо й справді йдеться про одну з робіт тезки Кобзаря, відомого донецького художника Тараса Шевченка. 

Де й шукати Діда Мороза, як не на північному полюсі України — в Чернігові? «Перший, перший! Я другий! Трохи зайнятий! Зателефонуй пізніше!» — почула у слухавці, набравши заповітний номер. Звісно, який Дід Мороз перед Новим роком вільний? Та ще й якщо у «паралельному житті» він  журналіст і звати його Сергій Гайдук. Людина неординарна, оригінальна і невгамовна. Перпетуум-мобіле. Тож зустрілися лише через три дні. Для початку передивилися світлини, на яких Сергій Микитович зафіксований з відомими артистами, політиками, першими особами держави — Діда Мороза шанують усі!