Друге видання знакової збірки статей Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо» (2014), доповненої порівняно з першим розлогою розвідкою «Архетипи Шевченка», ще не привернуло тієї уваги громадськості, на яку насправді заслуговує. Першодрук збірки у 2000 р. зчинив чимало галасу – переважно у позанауковому середовищі, не викликавши вкрай необхідної тоді, як і тепер, фахової дискусії по суті заявлених проблем. За майже півтора десятиліття після першої появи збірки багато чого змінилося і в суспільному, і в науковому житті. Г. Грабович у передмові до другого видання наголошує: «Питання, порушувані у цій праці, я вважаю фундаментальними саме тому, що вони стосуються основних моментів Шевченкового самозображення, його символічної автобіографії». Однак більшість тверджень дослідника актуальності не втратили і досі.
Територія слова
У Києві відбулася презентація книжки члена Національної спілки письменників, заступника командира добровольчого батальйону ОУН у 2014 році, голови Української військової організації Бориса Гуменюка «Вірші з війни», виданої у перекладі кримськотатарською мовою. Нагадаю, цю збірку Держкомтелерадіо висунув на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.
Понад рік минув із дня смерті Бориса Клімчука — відомого державного діяча, дипломата, вчителя, управлінця. А біль від цієї передчасної втрати так і не минув. І, як показали її роковини, на які в рідному селі покійного зібралися сотні людей з усієї області та з-за її меж, мине не скоро. Бо надто багато доброго для Волині й волинян встигла зробити ця Людина, яка квапилася не просто жити — змінювати наше життя на краще.
Попри патріотичний підйом, в Україні триває повзуча русифікація. Таким є висновок аналітичного дослідження «Становище української мови в 2014—2015 роках», оприлюдненого громадським рухом «Простір свободи». Документ грунтується на даних державної статистики, соціології та моніторингу, який провели волонтери в усіх регіонах країни.
П’ятнадцята «Коронація слова» назвала переможців у п’яти номінаціях — романи, п’єси, кіносценарії, пісенна лірика і твори для дітей — на пафосній церемонії. З шести тисяч рукописів відзначили близько 70. Номінанти піднімалися на славетну сцену Національної опери, на якій творили могутні духом митці зі звичайними людськими слабостями. Поєднання піднесеного і ницого в людині в реалізації своєї унікальності стало трендом сучасної белетристики.
Чи не кожен, хто пише про Леоніда Кисельова, наводить цей епізод. Добірку поезій київського школяра надрукував найпрестижніший у Радянському Союзі часопис «Новый мир», редагований вимогливим до поетів Олександром Твардовським. Це була сенсація.
Книжка вийшла у видавництві «Генеза». Її зовнішній вигляд справді привертає увагу. Перші сторінки кожного з трьох розділів книжки («Сльоза на смальті споришу», «На орбітах пелюсток», «Кути спіралі») мають власне оригінальне оформлення. Крім того, художній редактор Юлія Ясінська та комп’ютерний дизайнер Наталія Корсун творчо попрацювали й над окремими сторінками збірки. Але художнє оформлення книги є зовнішнім відображенням її внутрішнього наповнення. То про що ж ця поетична збірка?
Пригадую перше враження, коли вісім років тому в Мельбурні потрапила в Державну бібліотеку штату Вікторія: читацький квиток — пластикову картку — оформили за п’ять хвилин. Потім замовила підшивку української періодики Австралії — отримала не стос пожовтілих запорошених газет, а їхні зафільмовані копії, для перегляду яких на відгороджених один від одного столах стояло сучасне обладнання. До речі, щоб знайти газети, треба було не переглядати нескінченні картки в шухлядках, а кілька разів тицьнути пальцем у тач-скрін пошуковика... Згадала про це, бо саме доступність, швидкість і простота отримання інформації вразила тоді найбільше. Електронні каталоги, пошуковики, оцифровані документи — те, що робить бібліотеку максимально інтегрованою в сучасний динамічний світ. А отже, затребуваною й такою, що впливає на формування світогляду її користувачів.
Певен, кожному ветерану в дні оглядин прожитого і пережитого приходять на думку і раюють у душі ці крилаті слова з улюбленої пісні: «Цвітуть осінні тихі небеса…».
«Народ зрозумів: час уже на вулиці виходити. І народ вийшов. Першими — студенти. Вони йшли до Будинку радіо. Будинок охороняли підрозділи поліції. Почався бій озброєних вертухаїв проти беззбройної юрби». Якщо хтось вважає, що це розповідь про події, що сталися рік тому в Києві, він помиляється. Місце дії — Будапешт, час, коли це відбувалося, — 1956 рік. Те, що сталося після того, як побили студентів, теж дуже нагадує події в Україні 2014 року.
Катерина Штанко, яка проілюструвала 37 дитячих книжок, загнуздала цих казкових чудовиськ не тільки як відома українська художниця: ті слухняно виконують її команди, бо народилися саме в її уяві ще й як письменниці Каті Штанко. Чи зачарують вони журі конкурсу Бі-Бі-Сі настільки, що ті виокремлять з-поміж претендентів на премію її прозовий дебют як переможця? Довідаємося пізніше. Але принаймні те, як сприйняли книгу «Дракони, вперед» двоє читачів — діти приятельок-художниць, пані Катя вже знає. Дев’ятирічний син однієї з них, читаючи з мамою про пригоди драконів кілька вечорів, так реготав, що потім не міг заснути. Хоч авторці здавалося, що в її повісті багато чого страшного й серйозного. А восьмирічна доня другої приятельки після прочитання книги видобула з матусиної шафи сіро-блакитні маленькі цибулинки крокусів, попросила придбати кілька горщиків і сказала, що тепер вирощуватиме свого дракона і вона. За прикладом героя повісті, одинадцятирічного київського школяра.
В Україні Ірена Коваль написала дві п’єси — для Богдана Ступки і Олексія Вертинського. На це її надихнув людина-театр Михайло Мельник (Дніпропетровський театр «Крик») та вивчення в аспірантурі листування Толстого з дружиною вподовж 48 років. Пані Ірена згадує: «Ступка лише через три роки почав працювати над роллю у «Леві і Левиці», спеціально вивчав матеріали про Толстого». Друга п’єса — «Маринований аристократ» нещодавно відзначила 10-річчя на сцені Молодого театру. Ми зустрілися з пані Іреною на цьому святкуванні, куди авторка прийшла з чоловіком Ігорем. Вона каже: «Без його любові, підтримки і терпіння мої п’єси залишилися б папірцями на поличці». У її планах — написати ще одну п’єсу «Роздвоєна жінка», яку замовили двоє київських актрис.