Територія слова

Людмила Охріменко народилася в козацькому краї, але тривалий час жила у Криму, потім переїхала до Харкова. 2014 рік змінив життя України та її особисте. Зайнялася волонтерством і активною літературною працею. Жіночі романи авторства пані Людмили легко знаходили читача. Але згодом взялася за написання творів на воєнну тематику. Торік саме в цій номінації міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» її роман «Оскар» визнали найкращим. Щоб більше  дізнатися про життя і творчий шлях письменниці, запросили Людмилу ОХРІМЕНКО до розмови.

До початку лютневого збройного вторгнення рф в Україну в Донецькій області по цей бік лінії розмежування жило 1 мільйон 670 тисяч людей. До середини липня там залишилося трохи більш як 300 тисяч. З огляду на збільшення загрози через тривалі обстріли і наближення бойових дій звідти евакуювали майже 80% місцевих жителів. Масштаби і драматизм вимушеного виїзду великої кількості людей, погодьтеся, вражають. Особливо якщо згадати надзвичайно складні й навіть трагічні умови, в яких це відбувалося. 

10 травня 1933-го. На Оперній площі в Берліні розгоряється багаття з понад 20 тисяч книжок, які звезли сюди студенти націонал-соціалісти. Серед них твори всесвітньо відомих німецьких авторів Генріха Манна, Ериха-Марії Ремарка, Генріха Гейне. Це відбувалося тоді у всій Німеччині: в університетських містах палили книжки авторів, які не відповідали ідеологічним уявленням нацистів.

Опублікувавши роботи Асоціації карикатуристів Одеси, сатиричний тижневик вшановує наших митців, які продовжують роботу, незважаючи на російське вторгнення. Майже 40 художників узяли участь у конкурсі малюнків «Російський військовий корабель, йди на…» у Facebook. Кошти, зібрані від продажу оригіналів, буде передано Збройним силам України і територіальній обороні Одеси, уточнює Charlie Hebdo у статті. 

Війна — це і фронт культурний, мистецький. На це зважили в Тернополі. Адже, на переконання міського очільника Сергія Надала, в обласному центрі багато людей, які хочуть допомагати в посиленні такого фронту для боротьби з російським окупантом. І на початку квітня в місті репрезентували гуманітарно-освітній проєкт «Українці допомагають українцям». Узялися об’єднати митців, які прагнуть долучатися до творчих ініціатив, координувати спільні зусилля.

 «Мій край клекоче у пожарі… Чи ж можу буть байдужим я?!» Рядки з вірша Володимира Сосюри, створеного під час лихоліття Другої світової війни, поза сумнівом, залишаються дуже своєчасними й нині. І були такими і вчора, й позавчора, й загалом уже майже вісім років. Знову актуальні й інші поезії, які написав класик української літератури в роки війни. 

Вітчизняне книговидання, попри широку публічність продукції, яка виходить з-під рук її творців на ринок, залишається для пересічного громадянина, не дотичного до творення книжки, досить закритою галуззю. Якщо прізвища політиків, акторів театру і кіно, найпопулярніших авторів літературних творів на вустах, то імена тих, хто творить книжку, залишаються втаємниченими.

Літературні конкурси, фестивалі, огляди, творчі змагання нині не новина, та й за кількістю їх не бракує. Однак «Відкритий світ», ініційований у Сумах, займає особливе місце в літературному процесі. Започатковано його не у столиці, а в місті, де літературне життя хоч і не жевріє, однак і не закипає. За три роки він здобув певну популярність серед шанувальників малих літературних форм, зокрема оповідання, і переконливо довів, що цей жанр прози залишається популярним і серед письменників, й серед читачів.

Люди зрілого віку пам’ятають, як у вітчизняних дитячих журналах «Малятко» та «Барвінок» з номера в номер друкували розповіді в малюнках. Діти ледь дочікувалися виходу наступного номера. І хто б міг передбачити, що ці невибагливі малюнки набудуть величезного розвитку, в Україні й світі з’явиться окрема галузь поліграфії й жанр літературної творчості — комікси, які поєднали історії, живопис і графіку, а читачі дитячих «веселих малюнків» повернуться до цього захоплення у дорослому віці.

У перші січневі дні в музейній кімнаті «Робочий кабінет Василя Симоненка» завжди велелюдно. До редакції газети «Черкаський край» (колишня «Черкаська правда», де працював поет) приходять молоді й досвідчені шанувальники таланту Василя Симоненка. Нещодавно тутешній музей поповнився новими експонатами. Експозицію назвали «З родинного архіву. Неопубліковане». Тут представлено приблизно 50 рукописних раритетів.

 Зростання інтересу до вітчизняної історії, бажання знати правду та об’єктивні обставини тих чи інших подій, масштабна робота, яку проводять учасники Революції Гідності, ветерани АТО, активісти великої ради Українського козацького руху інформаційного спротиву російським агресорам і окупантам, представники піклувальної ради Першої Національної громадської козацької історичної бібліотеки імені князя Дмитра Вишневецького (Байди) вже сім років, дають позитивні результати. З’являється дедалі більше історичних документальних і художніх творів, які пропонують читачам правдиві розповіді про події з минулого України та конкретних людей-патріотів, героїчні звитяги яких мусимо знати і пам’ятати. 

 Як зараз бачу: відчиняються двері — і входить Григір Тютюнник. Увіходить сподіваний і завжди бажаний гість. І хоч як би зосереджено схилялись над рукописами наші заклопотані редакторські голови, ми вже всі як один повертаємося до нього, ніби соняшники до сонця.