Прошу слова

Ви знаєте, скільки коштує у стольному граді побудувати котеджик та підтягнути до нього комунікації? Експерти з нерухомості називають суми від 500 (п’ятисот!) тисяч гривень. До чого тут війна? Пояснюю. Команда київського мера та купка депутатів вирішили «потурбуватися» про бійців АТО. А саме — нарізати їм земельки під, так би мовити, індивідуальну забудову.  

Сто років тому українська земля стала ареною кривавого протистояння армій трьох імперій — Російської, Австро-Угорської та союзної їй Німецької, що зійшлись у Першій світовій війні. За спогадами сучасників тих подій, солдати з обох сторін конфлікту були сповнені патріотизму і мужності, однак через кілька років душі вояків переповнились апатією і впевненістю, що військо зрадили власні генерали і політики. Врешті-решт, це обернулося революціями, загибеллю імперій та ще кривавішими жертвами. 

Амбітний президент кожної країни мріє назавжди залишитися в історії як великий реформатор. Запам’ятатися прийдешнім поколінням таким, наприклад, як російський самодержець Петро І. Який, попри характер тирана, все ж таки «прорубав вікно в Європу». І зробив чимало, щоб його країна наблизилася до цінностей колиски культури — духовної, технологічної, архітектурної, лісівничої тощо. 

Що ж таке держава? Чому вона у нас така безпорадна, неповоротка, брехлива, бідна, розшарпана? Невже це втілення української ідеї, яку несли на шаблях козаки, на крісах — січовики, у борні — повстанці, на майданах — Небесна Сотня, під кулями — наші діти на сході? Щось тут не так. Звідкіля з’явилася гниль, яка нищить нас, як позбутися державного іржавіння? Міркуймо разом. 

Нинішня політика європейських держав стосовно путінської Росії мимоволі викликає асоціації із назвою відомої праці Леніна «Крок вперед, два кроки назад» та примушує засумніватись в їх здатності протистояти агресору, вже раз продемонстрованої у часи «умиротворення» Гітлера. 

— Особливий статус Донбасу? — перепитує донецький шахтар із 28-річним стажем Віктор. — Звичайно, підтримую! Проте заодно слід подбати не тільки про порядок проведення місцевих виборів та вільне використання російської чи інших мов, а ще й про використання індивідуальних плавзасобів. Навіщо? Бо наш Донецьк може невдовзі змінити сухопутний статус і перетворитися на щось типу Венеції… І хтозна, можливо, й на оті наступні вибори будемо добиратися міськими вулицями на саморобних плотах чи надувних матрацах. А місцеві «крутелики» обганятимуть нас вже не на «Мерседесах», а на швидкісних катерах чи скутерах. 

Повертаюся якось з роботи додому, а дружина й говорить: «Сьогодні  на АТО збирали гроші. Я 100 гривень дала». «А ти впевнена, що то на АТО збирали?» — запитую. «Мені так сказали. Окрім того, зі скринькою син нашого депутата Василя Хомича ходив. Він запевнив, що разом із головою сільради пізніше по бронежилети поїдуть…» «Добре, — заспокоюю дружину. — Може, й наші 100 гривень врятують комусь життя на фронті». 

Майже шість століть тому — 1429 року — древній Луцьк приймав з’їзд європейських монархів. Древній, бо люди біля нього жили щонайменше п’ять тисячоліть. У замку над Стиром великий князь литовський Вітовт разом із головними литовськими та руськими княжими родинами вітав цвіт тогочасної Європи. Разом із монархами Європи та іншими правителями у Лучеську та його присілках і навколишніх селах поселилося 15 тисяч їхнього почту та охорони. Метою такого представницького зібрання, що фактично заклало витоки нинішнього Європейського Союзу, став пошук шляхів підвищення європейської безпеки перед загрозою експансії Османської імперії.  

Чотирирічний онук, який раніше малював здебільшого будиночки та машини, раптом приніс мені листок, майже всуціль замальований червоним олівцем, із дивними чорними фігурками людей, які лежать у незручних позах. Це війна, пояснив він, а червоне — кров.  Так, дітей, які навіть не пережили страхіть війни, все одно не обминула ця безглузда бійня, яку влаштували терористи на сході нашої країни. А що вже казати про тих, які бачили все це жахіття на власні очі!  

Зацькований погляд, закушені губи, нервове тупцяння — так, це вона. Це людина, яка стала новою жертвою тих, хто їздить у службових авто та дивиться на світ зі зручних службових кабінетів. Керманичам міст та містечок, які не відають усіх принад пересування громадським транспортом, проблема ця не зрозуміла. Вони ніяк не можуть второпати, що «сходити до вітру» можна там, де цей вітер таки є, — на природі. Але аж ніяк не в громадських місцях, аж ніяк не майже в центрі великого міста, зокрема й столиці. 

Ці новини з’явилися на стрічках агенцій майже одночасно. У Харкові, на проспекті Орджонікідзе, відновили пам’ятник Леніну, що лише цього літа двічі потрапив під руку патріотам. У цей самий час на Одещині, у селищі Комінтернівське, невідомі вандали зруйнували пам’ятник Небесній Сотні, споруджений тут у травні. 

Антиукраїнська істерія в Росії, схоже, набуває чудернацьких форм. «Ми з вами не воюємо!» — переконані мої родичі-сибіряки, однокласники і друзі, котрі живуть у сусідній країні. Та ніхто не може відповісти на запитання: чому ж у такому разі для багатьох їхніх співгромадян усе українське почало прирівнюватися мало не до державної зради? Пофарбував альтанку жовтим кольором із синім дахом — ага, спіймався! Та ти ж, трясця твоїй мамі, шпигун! Укр, дідько тебе бери! Зробив бутерброд із салом — з’їж його тихенько під ковдрою вночі, а то ще, чого доброго, у проукраїнських симпатіях запідозрять! Що вже про борщ говорити?! Страва смачна, навариста, відмовитися від неї як від знаряддя ворожої пропаганди — дурних немає. Але ж і споживати якось непатріотично. Адже борщ — український. Ще, дивись, викличуть куди треба і впаяють по саме «тпру»!