Прошу слова

Два тижні, як не була на дачі. За цей час виросли бур’яни. Вони навіть не підросли, а постаріли. З «діточок» перетворилися на підлітків, а з них відразу стали старими. Зі своїми нескінченними глибинними коренями. Розрослися, заплутали все корисне, обгорнули квасольку та кабачки, огірки з помідорами. За що така окупація? Я ж сподівалася на врожай, а не на застосування такої невидимої зброї.  

Років із п’ять тому з Москви приїжджав родич моїх знайомих, який працював на той час охоронцем. Під чарочку розповів, що в Чечні воював за контрактом снайпером, і якщо залишиться без роботи, знову туди поїде — гарний спосіб зменшення безробіття та застосування досвіду за призначенням. «Вороги» в сусідніх із Росією країнах — добрий подразник, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем і виправдати дії керівництва держави під гаслом збирання російських земель.  

До поширеної й доволі-таки збитої фрази «слово — це зброя» ми звикли ставитися як до чогось цілком очевидного, але зовсім далекого від нас. Хіба що хтось із близьких (або й не зовсім) інколи так дошкулить, що відразу відчуваєш двосічність і пекучість вербального леза. А здебільшого сповідуємо принцип, що язиком можеш казна-що плескати, аби волю рукам не давав. 

Державне управління справами хоче вилучити з переліку об’єктів держвласності, що не підлягають приватизації, Національний виставковий центр «Експоцентр України» у столиці, Чуднівський спиртзавод та Житомирський лікеро-горілчаний завод. 

Вислів про те, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує, не оригінальний, але не позбавлений сенсу. Бо ж будь-яка влада — відповідальність. І про це мають пам’ятати не тільки ті, хто приміряє на себе владний мундир, а й ті, хто його їм доручає. 

Віднедавна переймаюся питанням: наскільки має подорожчати проїзд у маршрутках, щоб пасажирам було зручно й вигідно їздити, а власники транспортних засобів не скаржилися на збитковість перевезень? Нині не маємо ні того, ні іншого. Виникають проблеми навіть з регулярністю рейсів. Особливо це помітно у вечірні години. Хто не стикався з тим, що після 22-ї години, аби дочекатися маршрутки, треба запастися неабияким терпінням? І якщо до подорожчання проїзду було ще так-сяк, то нині можна чекати й півтори години. Скільки за цей час збирається люду і в яких переповнених мікроавтобусах доводиться їхати, вже й не кажу. 

Уже багато років на початку травня у нашій донецькій оселі відбувається одне й те саме урочисте дійство. На видному місці вивішуємо нагороди, якими за бойові звитяги під час Великої Вітчизняної війни відзначили мого діда Івана Івановича Куща. Насамперед орден Слави третього ступеня, який вручали особам рядового і сержантського складу за особисті заслуги, і медаль «За перемогу над Німеччиною». Плюс ювілейні медалі, отримані у повоєнні роки, і нагороди за нелегку хліборобську працю (дід свого часу жнивував на ще таких зернозбиральних агрегатах, проти яких згодом навіть самохідний СК-4 вже вважався суперсучасним комбайном). Ці сімейні реліквії я свого часу привіз у Донецьк із запорізького степового села, у якому вперше взяв їх у руки ще дошкільням. Дозволялося це робити нечасто — здебільшого у День Перемоги. 

Бродіння в чистому середовищі не буває. Його провокують забрудненими руками. Їх останні 20 років у нас не бракувало. Закон, який мав стояти на сторожі чистоти стосунків, не працював: довгі загребущі руки, вражені бацилами ненаситності, підгребли його під себе. Нечистот накопичилося стільки, що вибухнуло суспільне потрясіння. 

Я приїхала до Страсбурга три роки тому. Одним з моїх найяскравіших перших вражень став випадок, про який тепер згадую особливо часто. 

Дедалі частіше наші пенсіонери стають об’єктом шахрайства. Так склалося, що саме їхні пенсії — це нехай і мізерне, недостойне, але найстабільніше джерело доходів. Наші матері й батьки, бабусі й дідусі складають копієчку до копієчки — на «чорний день». І ось на порозі їхніх квартир або будинків з’являється всміхнена дівчина (пані, хлопець), яка називає себе соціальним працівником (представником районної ради ветеранів, благодійного фонду) й вітає з отриманням «подарунка».  

Так склалось у складній і трагічній історії українського народу, що процес батьківської (але найчастіше — материнської) опіки позначають словом «виховання», що має спільний корінь зі словом «ховати». Впродовж багатьох століть жінка-мати змушена була ховати дитину від біди, вогню, війни як найбільшу в житті цінність. Це вже в крові українок. Але, як виявилося, не у всіх.  Зателефонувала мені знайома вчителька зі Слов’янська, розповідає, що першокласників із їхньої школи мами регулярно виводять на прогулянки… в зону бойових дій. Повільно і впевнено ведуть малечу між барикадами, і саме в ті найгарячіші моменти, коли відбувається стрілянина. Нібито постріли припиняються, коли бачать дітей, але… 

«За незалежність Луганської та Донецької народних республік на референдумі у двох східних областях України проголосували до 90% мешканців, причому Донеччина вже попросилася до складу Росії». Повідомлення, місце якому хіба що у програмі «95 кварталу», нині транслюють у новинах найбільші інформаційні агентства світу.