Прошу слова

З1 січня 2018 року чинний закон, яким передбачено сортування сміття в наших містах і селищах. Пам’ятаю, як торік у вересні писав статтю саме на цю тему. Тоді чимало розмовляв із керуючими ОСББ, начальниками комунальних та приватних ЖЕКів Києва та області, і всі вони як один рапортували: готові виконувати цей дуже потрібний закон. Проте минуло вже майже три місяці 2018-го, а все залишилося, як і було.

Нещодавно поховав кума: рак з’їв бідолаху за три місяці! Не допомогли ні п’ять дорогих сеансів хіміотерапії, ні інші відчайдушні дії родини. Коли про це під час поминального обіду розповідала вдова, хтось із присутніх за столом важко зітхнув, бо теж готується до похорону (в його родині безнадійний онкохворий). 

У фойє Вінницького обласного краєзнавчого музею стоїть скелет мамонта. Коли дивлюся на нього, то мимоволі виникає думка: хто кому прислужився? Коли ти, мамонте, був, то люди бігали за тобою, а  праця і здоровий спосіб життя були в одній долоні. Коли тебе не стало, люди бігають одне за одним. Якщо настає відлига, вони біжать за своїм щастям. А в період, коли ніхто ліній на мапі не ламає, вони (ніби відтоді змінилася природа людини) починають такий диспут. Селянин прокинувся — треба дати їсти курям, гусям, а може, ще він утримує свиней і корову. Поратися біля худоби — це неабияка зарядка. Поснідав — знову спорт, уже на городі. А городяни, щоб бути у формі, тягають залізяччя у спортзалі. То що природно?

Крадіжки останнім часом стають мало не звичним, буденним явищем. Зловмисників особливо приваблюють електронні пристрої. У мого колеги, відомого на Черкащині журналіста, серед білого дня просто з робочого кабінету злодії поцупили ноутбук. Поліція, до якої звернулися, поспівчувала й нібито взялася за розшук. Однак після того минув уже третій місяць, а результатів — нуль. Обходив журналіст усі ломбарди та речові ринки, однак улюбленого ноутбука так і не знайшов.

Здається, питання, винесене в заголовок, риторичне. Проте буває, що в житті за справи беруться, м’яко кажучи, не зовсім обізнані люди. Прикладом може бути нове видання Екологічного атласу Києва. Справа ніби й потрібна. Але хто став її основним виконавцем?

За роки 50-річної науково-педагогічної діяльності мені пощастило організувати й очолювати перший в системі ЖКГ науково-дослідний відділ зеленого будівництва і комплексного благоустрою міст (Науково-дослідний і конструкторсько-технологічний інститут міського господарства) і першу кафедру озеленення і благоустрою міст (Інститут підвищення кваліфікації керівних працівників і спеціалістів житлово-комунального господарства України). Тут із 1971 до 1990 р. підвищували кваліфікацію керівники та фахівці не лише з України, а й з інших республік колишнього СРСР.

Виявляється, що один і той самий кожух, без усяких нанотехнологій виготовлений, може зігрівати своїх пожильців, скажімо бліх, по-різному. Одним — спека, іншим ледь-ледь плюсова температура. Це притаманно всім об’єктам, які зігрівають, зокрема ЖКГ.

Нещодавно в Сумах зустрівся з колегою, з яким свого часу працював в одній з місцевих редакцій. Після виходу на пенсію відразу ж виїхав до Ізраїлю, хоч передбачливо залишив квартиру, за якою доглядають сусіди і до якої він раз-двічі на рік навідується. Розговорилися про се про те, а потім зайшли до одного з овочевих магазинів у центрі міста, бо обом треба було купити цитрусових на святковий стіл. Колега швиденько виокремив на одному з прилавків доволі залежалі банани, на яких красувався цінник із пристойною цифрою. «В ізраїльському місті, де живу, такі банани віддали б першому-ліпшому покупцеві безплатно, — сказав він.

Після циклону вся Полтава була закидана снігом, а вулиці й провулки міста нагадували ковзанки. В ті дні травмпункти переповнені: у того поламані ребра, ще хтось підвернув ногу або забив коліно. За приблизними підрахунками, за добу в Полтаві на льоду травмувалася понад сотня людей.

— Часто зустрічаюся з матерями, які втратили синів на сході України.  Під час останньої одна жінка, вся в чорному, трималася на відстані від інших: ніяк не реагувала на те, що говорили, на її обличчі не було жодних емоцій — мати неначе закам’яніла від болю. Підійшла і взяла її за руку; минула хвилина, друга, третя — жодної реакції. Та коли я спробувала відійти, вона раптом сказала: «Ні, побудь зі мною ще трохи».

У будь-яку пору року похід у гори — це не прогулянка парком. Тут можна заблукати, зірватися зі скелі, зустрітися з хижими тваринами. Узимку мандрівників підстерігають ще й лавини, снігопади, люті морози, зголоднілі звірі. Працівники Держслужби з надзвичайних ситуацій скаржаться: самостійні прогулянки без врахування цих небезпек для частини туристів норма. Своєрідну етику гірських мандрівок, яка загальновідома, такі сміливці порушують часто, навіть не замислюючись.

У перші дні омріяної весни за вікном затишного заміського будинку морози поволі відступають, залишаючись у деяких серцях. Навряд чи ці кам’яні скельця взагалі можна хоч чимось розтопити. Тож без жалю залишаю їх у зимі спогадів, що от-от розтануть як сніг на весняному сонечку — світилі любові, дружби, людяності, затишку душі. На підвіконні пробуджуються барвисті першоцвіти, милуючи око тендітною й водночас всеперемагаючою красою. У цьому ніжному стремлінні і є життя, віра, надія, майбуття.