Загибель кожного з наших захисників — непоправна трагедія для його рідних і близьких, яку допомагає пережити моральна підтримка всіх оточуючих і кожного з нас. А тепер уявіть, що із зони АТО привозять убитого, про якого кажуть, що він не герой, бо, мовляв, застрелився. 

Давно не розраховую на допомогу чоловіків. Усе вирішую й роблю сама. Самостійність виявляється навіть в елементарних побутових моментах. Не реагую на простягнуту з авто руку, майже ніколи не підпалюю від запропонованої запальнички, дякую, як доросла тьотя, коли молодик поступається місцем у громадському транспорті. Не кажу вже про інші звички, які приклеїлися до сучасних жінок. Я не пані й не леді. 

— Онучко, запитай у своїх вчених науковців, чому той Голодомор був у 1932 році, — звернулася до мене бабуся, коли я 1975-го почала навчатися в університеті. — Може, вони там знають. Бо ми, колгоспники, не можемо зрозуміти. То був організований жахливий голод! Це я тобі як свідок кажу. Стільки людей повмирало... А який гарний урожай зерна тоді був! А нам не дозволили його збирати. Охороняли ті поля люди зі зброєю, а відчайдухів, які вночі пробиралися по колоски, розстрілювали. І досі не розумію, чому люди мали з голоду помирати. І під кулі йшли, бо діватися не було куди. А пшениця і жито такі ж гарні у полі стояли, почорніли, пропали. І людей багато пропало... Через отих, оскаженілих... нелюдів... 

Дзержинський міський суд на Донеччині виніс обвинувальний вирок трьом бойовикам із проросійських незаконних збройних формувань «ДНР», які влітку 2014 року жорстоко вбили 16-річного жителя Краматорська Степана Чубенка. Досудове розслідування під процесуальним керівництвом Краматорської місцевої прокуратури встановило, що юнака, який їхав додому через Донецьк, спершу незаконно позбавили волі, а 28 липня у селищі Горбачево-Михайлівка Пролетарського району Донецька В. Погодін, Ю. Москальов та М. Сухомлинов розстріляли його з пістолета кількома пострілами в голову біля траншеї. Усіх трьох карателів заочно засуджено до довічного ув’язнення. 

Вона ледь ішла, спираючись на палицю: видно було, що кожен крок робить з надзусиллями.

— Ви на свято в бібліотеку? — вже майже запізнюючись на те саме свято, запитала жінку, підставивши їй руку, щоб допомогти. 

Із приходом осінніх дощів в Україні розпочався сезон масового збирання грибів. Перебуваючи у відпустці, відвідав родичів на Полтавщині й дуже полюбив тихе полювання. За 10 днів гостювання не випало жодного дощу, та ми все одно в тамтешньому лісі збирали гриби відрами (були й білі). А якби ще й дощик пішов, казала братова дружина, можна було б збирати гриби мішками. 

Улітку цього року на Житомирщині співробітники СБУ викрили масштабну аферу, жертвами якої були вихованці дитячих садочків, учні шкіл, юні пацієнти лікарень і санаторних установ. Під час обшуків у їдальнях цих закладів вилучили 15 тонн так званого вершкового масла, в якому, за висновком експертів, вміст жирів тваринного походження не перевищував 1%. 

Днями подзвонила знайома вчителька-пенсіонерка, в квартирі якої з десяток років справжнім господарем почувається розкішний котисько з напрочуд розумними очима, із запитанням: «А правда, що представники однієї з відомих партій разом з двірниками скоро ходитимуть по квартирах і переписуватимуть котів?» Почувши таке, я на якийсь час просто зависла: з гречкою й партійними агітками представники партій і окремих «діячів» — ходили, з пропозиціями «прикрасити балкон» рекламою діяльності свого боса — теж, а ось до поквартирного перепису чотирилапих, коли в країні давно ніхто людей не рахував, хоч спливли всі прийнятні терміни, якось розумом не доходили! «Так депутати ж хочуть усіх власників домашніх тварин обкласти податком», — допомогла вона вийти зі ступора, а я зрозуміла, що йдеться про сумнозвісний законопроект № 7220, поданий у парламент групою депутатів, які намагаються переконати суспільство, що переймаються долею, на їхній погляд, нещасних тварин. Кого цікавить собачо-котяче питання, легко згадає, який ґвалт через це був здійнятий минулого місяця у соцмережах.  

Цього року момент появи першого снігу чітко відкарбувався в моїй пам’яті. На календарі — 12 листопада, на годиннику — 12.30. Стою біля вікна, з насолодою споглядаючи візерунки сніжинок, якими небо щедро засипає селище міського типу Коцюбинське. Для годиться загадую бажання, розпливаюся в усмішці. Аж цю ідилію перериває вищання трансформатора в залі. Він наполегливо сповіщає, що в оселі зникло світло. І затихає. Рефлекторні дії очевидні: виходжу на сходовий майданчик, відчиняю щиток і намагаюся з’ясувати, чи подає мій лічильник якісь ознаки життя. Для мене ця іграшка — табу, святий прилад, на кіловати якого зазіхати зась. Його нам лише в серпні встановили працівники Київобленерго. За ним нам тепер нараховують модернові тарифи за світло. 

Виявляється, для цього не потрібно ні хвацько їздити на коні, ні вправно володіти зброєю, ні перепливати Дніпро. А необхідної мужності й сили духу, а водночас і вірних бойових побратимів можна набути у найпростіший, загальнодоступний спосіб. Який? А ви що, не знаєте? Тоді, мабуть, ніколи не дивилися телевізійної реклами!