Прошу слова

Зайве нагадувати, що українська економіка потребує іноземних інвестицій, які могли б її оживити. Як зайве наголошувати, що наша країна не приваблива для закордонних фінансових донорів, яких відлякують корупція, нестабільність, брак гарантій. 

Багато разів тримав у руках цей важкий зшиток з фотографіями різних років. Є в ньому й чимало моїх світлин — ми з батьком захоплюємося фотосправою давно. Гортаючи товсті сторінки, згадую дитинство, найяскравіші миті якого так ненав’язливо й відверто спиняв старий плівковий фотоапарат. Ось я ще дошкільня, тут серйозний школяр, а ось — студент. Чорно-білі знімки повертають до пережитого, до людей, яких уже немає, але були — вони реальні, я через роки чую їхні голоси, відчуваю ауру… 

Світлані Линник, жительці села Нижня Сироватка, що під Сумами, 72 роки. З них майже 40 працювала вчителькою. Як каже, їй і вві сні не могла наснитися рахуба, що трапилася останніми місяцями, через яку її будинок залишився без природного газу. І ось уже більш як півтора місяця вона готує їжу на… вогнищі у дворі: варить суп, кашу, картоплю, ділячись із песиком.  А почалася ця історія торік у грудні, коли, за словами селянки, кон тролер газової служби помилково (а може, й не помилково — хто підтвердить чи спростує?) додала до показань лічильника кілька десятків буцімто використаних нею кубометрів палива. При цьому попередила, щоб надалі ветеран сама справно передавала показання. Як? Будь-як. Насамперед за допомогою СМС-повідомлення, дзвінка з мобільного або ж електронною поштою. Адже тепер відповідальність за це покладено не на контролера, а на споживача, який повинен у чітко визначені дні відзвітувати про використані кубометри. 

Затребуваність українським громадянським суспільством, що починає спинатися на ноги, такого жанру, як журналістське розслідування, — не просто очевидна й гостра, а, висловлюючись мовою медиків, ургентна. Задекларований на різних рівнях влади, в політикумі, громадських об’єднаннях курс на тотальну боротьбу з корупцією, хабарництвом, тіньовими доходами так і залишається красивим лозунгом і черговим популізмом. 

Дівчинка у ніжно-рожевій сукні сором’язливо тримає за руку хлопчину зі скуйовдженим волоссям. Вона вже вміє лічити до п’ятдесяти, а він хоч і не дружить із цифрами, зате читає по складах. Цій чарівній парі всього по шість років, і сьогодні для них важливий день — випускний у дитячому садку. Рідний маленьким серцям заклад не поспішає промовляти «Прощавай!» Адже Софійка з Денисом, як і частина їхньої підготовчої групи, не підуть у вересні до школи — ще на рік залишаться в дитсадку. 

Жахлива звістка вмить облетіла Миколаїв. Викрадено дитину. 10-річного хлопчика з дитячого майданчика кудись повів дорослий чоловік. «Чорні джинси, чорні кросівки, куртка бордова із синіми рукавами. Хлопець грався на майданчику неподалік від школи» і фото — це були на той час перші відомості, поширені в соцмережах. До пошуку долучилося чи не все місто. Правоохоронці, добровольці, небайдужі городяни. 

Занадто багато інформаційного негативу щоденно виливається на голови українців з екранів телевізорів, газетних шпальт, мережевих стрічок новин. Чи справді в нас усе погано, зі знаком мінус і суцільна зрада? Напевне, що ні. 

Історична клептоманія, до якої Володимир Путін безсоромно вдався в Парижі під час спільної прес-конференції з Еммануелем Макроном, створила ефект бомби в Україні. Навіть встановлення пам’ятника київському князеві Володимиру на Борцовській площі в Москві торік восени чи вихід у прокат російського фільму «Вікінг», у якому нездорова фантазія режисера викривила до непізнаванності «Повість минулих літ» — визнаний у світі зразок віршованого українського епосу періоду Київської Русі, не спричинила такого обурення в українських соцмережах, експертному середовищі й політикумі. 

У листі за вісьмома підписами, який надійшов на адресу «Урядового кур’єра» від жителів Кривого Рогу, — крик душі: «Надмірно високі тарифи, а платити нема з чого. Багато хто з пенсіонерів, інвалідів хочуть все своє нажите добро продати і поїхати в село на спадщину, але не можуть переоформити документи, бо отримують лише 1600 гривень. Та й шахраї можуть будинок чи квартиру просто забрати, обдурити і залишити людину напризволяще, зробивши з неї безхатченка. Ось і бояться пенсіонери, інваліди продавати, міняти, купувати квартири й інші речі, бо можуть залишитися без нічого, і ніхто їх не захистить». Люди, які написали цього листа, вочевидь, хотіли, щоб їх просто почули, бо вони нічого не запитували і не пропонували. 

Балакучий гід розпочав екскурсію ще дорогою до Донецька. — Бачите ці розкішні бур’яни обабіч шляху? Ще недавно місцеві господарства вирощували тут зернові культури й овочі і годували не тільки себе, а й всю ненажерливу Україну. Але відтепер — дзуськи! Нехай самі себе забезпечують харчами. 

60 діб під вартою — такий запобіжний захід обрав Рівненський міський суд організаторові сепаратистського мітингу під стінами обласної держадміністрації Ярославу Гранітному. Апеляційний прогнозовано залишив його без змін. Тепер, каже адвокат затриманого, вони готові позиватися навіть до Європейського суду з прав людини. 

Пам’ятаєте, як у складні 1990-ті нас втішали надіями, що невдовзі все зміниться у кращий бік, бо ж усі успішні країни проходили період становлення? Варто лише зачекати якихось 5—6 років. Здавалося, що це надзвичайно тривалий період, але ж після 2000-го ми всі будемо успішними і заможними. Тоді неможливо було уявити, що і через два десятиліття віз старих нерозв’язаних проблем скрипітиме і далі.