Прошу слова

«Ну, тепер уже можна», — каже лікар і наливає в гранчак горілки, пропонуючи пацієнту ЛТП випити за одужання. І в останню мить вибиває склянку із тремтячих рук п’яниці. Це епізод із радянської стрічки кінця 1980-х. Без суворого тесту на свободу вибору не можна бути впевненим у тому, що згубні нахили подолано — остаточно і безповоротно. 

Поняття оптимізації в його не всім до кінця зрозумілому значенні раптом увійшло в наше повсякденне життя, як писав відомий пролетарський поет, «вагомо, грубо, зримо». Оптимізація тим часом означає корисність, ефективність. Загляньмо у словник, який витлумачить значення цього слова як optimisation (англ.), тобто надання будь-чому найвигідніших характеристик, співвідношень. Спостерігаючи, приміром, за оптимізацією медичних і навчальних закладів, яка останнім часом набула значного поширення, ми, однак, далеко не завжди в підсумку цих процесів можемо похвалитися їхньою корисністю. Нерідко ефективність таких пертурбацій зводиться тільки до мізерної економічної вигоди для того чи того бюджету від закриття частини закладів.  

Буковині найбільше пасує епітет «зелена». Бо довкола гори, вкриті лісами. Так її найчастіше і називають — зелена Буковина, отже екологічно чиста, приваблива для туристів. У цьому мальовничому царстві один із найчарівніших куточків безумовно, — оспівана Вижниччина. Також зелена. Але тільки якщо дивитися просто перед собою, вдалечінь, і жодним чином не під ноги. Повітря тут справді кришталево чисте. Але якщо мандрувати горами, якнайдалі від певних населених пунктів. Інакше доведеться, затуливши очі й носа, підбирати зовсім інші епітети. Які? Вголос їх виховані люди не вимовляють. Самі зараз зрозумієте. 

Олесь Гончар мріяв про час, коли фронтовики Червоної армії й ветерани УПА, які боролися проти нацизму, спільно 9 травня святкуватимуть Перемогу, адже, за великим рахунком, всі вони воювали за свободу України. Натомість у Житомирі, взявшись за декомунізацію назв вулиць, зуміли не примирити, а навпаки — розсварити містян. На відміну від міст сходу, в Житомирі давно вже немає топонімічних найменувань на кшталт Леніна, Карла Лібкнехта чи ХХІІ партз’їзду. Отож з огляду на зміст і дух закону про декомунізацію тепер надійшла черга вулиць Гамарника, Мануїльського, Косіора, Петровського, Кірова, Будьонного, Чапаєва тощо. Цілком прогнозовано «під роздачу» потрапили такі неоднозначні постаті, як кривавий маршал Георгій Жуков, командуючі фронтами Ватутін і Черняховський, міністр оборони СРСР Гречко, у долях яких поєдналися героїзм та невиправдана жорстокість до свого і чужих народів. 

Лютий, що якраз минає, — місяць веселощів і щемливих спогадів. У першу його суботу ми з друзями дитинства поспішаємо на зустріч однокласників — із багатьох міст, навіть країн. Щиро переконані, що немає в світі дружнішого класу, ніж наш 10-А 1981 року випуску. Часто поряд зі святковим столом опиняється компанія теж із нашої рідної житомирської середньої школи №3. Ресторанні музиканти тоді грають до перших півнів. 

У нашому селі сміття збирають раз на місяць. Тому дехто складує його у спеціальні мішки з плівки, забиваючи ними сараї. Інші односельчани носять непотріб у пакетах через день-два в сусіднє селище (там сміття вивозять частіше, а населений пункт розташований дорогою до залізничної станції, з якої ми їздимо на роботу до Києва). Проте є ще й третя категорія селян, які викидають сміття в лісосмугу. Останній варіант найгірший. І для тих, хто це робить (їх ловлять періодично і штрафують), і для самого селища (у погожі дні сморід доноситься до крайніх хат), і для довкілля загалом. Бо на стихійне сміттєзвалище скидають здебільшого ті тверді побутові відходи, які не розкладаються тривалий час, навіть якщо їх присипають землею. 

Це не могло тривати вічно. Надто в країні, де успіх у бізнесі чи не стовідсотково зумовлений здатністю пошити в дурні державу, а держава то б’ється з тим бізнесом, повертаючись мов слон у посудній лавці, то тупо обслуговує інтереси тих, хто в цій країні рівніший за інших. І не те щоб французький мрійник-мільйонер становив бодай якусь загрозу цій специфічній системі. Він просто не вписувався в неї, а вона цього не любить. Та все-таки мало хто міг передбачити такий перебіг подій: 14 січня податкова міліція із залученням автоматників у масках вдерлася з обшуком до господарства французького винороба Крістофа де Лакарена. Вже маючи купу грошей, зароблених у рідній Франції, Лакарен, перебуваючи у бізнесових справах у нашій країні, закохався в українську жінку, а згодом вирішив оселитися в наших краях. Давно маючи змогу не перейматися хлібом насущним, Лакарен шукав собі справу радше для душі, ніж для зиску. Займався парфумами — і 2004-го, до 210-річчя, подарував Одесі єдиний у світі ароматичний фонтан. Той діяв, доки його не знищили місцеві вандали. Вже понад 10 років тому Лакарен взявся до авторського виноробства — орендував 150 гектарів землі у селищі Шабо на півдні Одещини, розгорнув невеличке виробництво вина під маркою «Крістоф де Лакарен» зі скромними обсягами 30—60 тонн на рік. 

«І за що ви, кумо, посварилися цього разу? Чим вам кум не догодив?» — «Ой, та вчудив таке, що купи не тримається. Гостювали ми в кума Петра. Пригощалися гарно, розмова душевна була. А мій бевзь що не тост — то за сусідів. Господарі вже ображатися почали. А він своєї: щоби сусідам, мовляв, здоровилося і гараздилося, щоб у них були повні комори збіжжя, столи вгиналися від печеного і вареного, а гаманці тріщали від зарплат! 

Пристрасті, що кипіли нещодавно в Сумах під час громадських слухань з приводу топонімічної декомунізації, пригадати неважко. В окремі моменти навіть доводилося втручатися правоохоронцям, щоб збити температуру дискусій. Замість десятка-другого активістів-ентузіастів, на яких розраховували організатори, прийшли кілька сотень сумчан — ті, кому не байдужа доля нових назв вулиць, проспектів, провулків, а загалом — майбутнього рідного міста. Серед них представники громадських організацій та політичних партій, ОСББ, квартальних комітетів, жителі вулиць, перейменування яких усерйоз занепокоїло. Чим же збурили городян представники робочої групи, яким довірили таку відповідальну і тонку ділянку роботи? За всієї поваги до її більшої частини (а це науковці, краєзнавці, викладачі, тобто ті, хто знається, принаймні повинен знатися на топонімічних тонкощах), вони провалили роботу. Інше питання: чому? Чи через незнання тих чи інших історичних нюансів, чи, можливо, занадто захопилися самим процесом, забувши, що кожна власна назва має відповідати закону? 

Написані в середині минулого століття «Чорнобривці» Володимира Верменича на слова Миколи Сингаївського одразу стали народною піснею. І з плином часу вона не втрачає популярності: переспівується різними голосами й інтонаціями, під різним аранжуванням професійними співаками, учасниками конкурсів і тими, хто просто зібрався компанією. 

— Це має ще більш цинічний вигляд, ніж в Остапа Бендера, — обурюється голова правління Зорянського споживчого товариства на Рівненщині Ірина Караїм. — Бо там стільці хоч увечері повертали, а Рівнеобленерго вимагає від нас уже навіть не 100, а 200% передоплати! Воно ввело термін «споживча потужність»: тобто ми самі повинні заявити ту кількість електроенергії, яку плануємо використати. Не використав — твої проблеми, плати за все. Якщо ж перевищив заявлене, то за різницю заплатиш у рази більше. А ні — тебе одразу відімкнуть. Виходить, нам треба перекладати ці видатки на сільського покупця, а товари, самі знаєте, й без того невпинно дорожчають. Під цими словами готові підписатися підприємці різних форм власності не лише на Рівненщині: в інтернеті багато інформації про те, що монополіст рубає під корінь рештки бізнесу, які ще залишилися у країні. У рівненській ситуації — монополіст російський. Що це як не економічний тиск представників великого бізнесу окупанта на українське підприємництво? 

На 40-му році журналістської діяльності (якщо рахувати з часів «Школи юного журналіста» при житомирській молодіжці) раптом зіткнулася з лінгвістичною проблемою, яка не дає нормально працювати. Звертаюся по допомогу до колег. Вони спочатку щиро сміються, а потім серйознішають і зізнаються: також шукають і не можуть знайти пристойного літературного слова, що адекватно відображає реалії, з якими почали стикатися мало не на кожному кроці. Особливо у владних кабінетах.