Прошу слова

У Сумах гаряча новина. З 1 березня батькам, діти яких навчаються у загальноосвітніх школах чи відвідують дитсадки, вже не доведеться платити гроші на так зване поточне утримання закладів. Іншими словами, припиняться  побори на придбання швабр, фарби, крейди, ганчірок, віників. Перелік можна продовжувати, бо «дірок» у забезпеченні навчально-виховного процесу і справді стільки, що лиш устигай затуляти чи церувати. Не випадково батьки малечі й школярів на кожен новий навчальний рік чекають з острахом: наскільки зросте плата за те, що їхні сини і доньки здобуватимуть обов’язкову загальну освіту або ж відвідуватимуть улюблені «Сонечка», «Веселки», «Журавлики»? 

На початку лютого відбувся тиждень моди Mercedes-Benz Kiev Fashion Days, на якому протягом 4 днів проходили презентації, покази, лекції. Усе це відбувалось на НСК «Олімпійський» та допоміжних локаціях, які обрали досвідченіші дизайнери. Захід позиціонує себе як міжнародний тиждень моди, спрямований на глобальне просування нового покоління східноєвропейських брендів. 

Чимало наших політиків люблять похизуватися професійною обізнаністю. Мабуть, щоб українці не тільки заздрили їхньому інтелекту, а й розуміли, що ті невипадково протирають штани у найвищих посадових кріслах. Тому принагідно, ніби між іншим, слуги народу зізнаються, що у рідкісні хвилини відпочинку (а хтось у в’язниці) зачитувалися мемуарами чи біографіями Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта, студіювали твори Конфуція і Густава Лебона. Начебто натякаючи, що стали вони ще розумнішими, віднині послуговуватимуться мудрими порадами геніїв, і заживемо ми ще краще. Насправді ж те, що вони ліплять із парламентської трибуни, їхні голосування і спосіб життя свідчать: вони так нічого не навчилися ні в Лебона, ні в Черчилля, ні в Макіавеллі. Працею останнього «Державець» («Володар») як прапором розмахують окремі політики, бо ж звучить так солідно і переконливо. Та й хто ж із пересічних виборців стане порпатися у тому Макіавеллі? Однак трактат мислителя і держсекретаря Флоренції Нікколо Макіавеллі, присвячений Лоренцо де Медичі, й через півтисячі років після написання сприймається неоднозначно. 

Нещодавно на українському телебаченні демонстрували авантюристську кінокомедію «Постріл у труні», в якій головні ролі виконували популярні актори Євген Моргунов, Георгій Віцин та Спартак Мішулін. За задумом режисера, ці актори грали співробітників колонії і злочинців, які відбули термін покарання. А починається фільм сюжетом прощання, коли, змахуючи скупу сльозу, офіцери вчорашнім підопічним кажуть: «Вони обов’язково повернуться, коли зіткнуться з дійсністю». Здавалося б, можна лише посміятися над дотепною фразою і сприйняти це як злий жарт. Якби ж автори стрічки знали, наскільки пророчими стануть ці слова не лише стосовно їхніх героїв, а й тих засуджених, хто побував у місцях позбавлення волі. 

Стільки років минуло, а та картинка перед очима, мов учорашня…Зовсім юне дівча (не більш як десять років), його вчителька — турботлива, уважна до дитини. Щойно приїхали з найвіддаленішого на Сумщині району — Середино-Будського (до речі, прикордонного з Росією, до якої з кілометр), щоб узяти участь в обласному етапі Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. На вулиці січень аж пече снігом і морозом. І їхати вчительці зі школяркою довелося поїздом усеньку ніч: як сіли у вагон опівночі, так над ранок ступили на перон сумського вокзалу. Далі — маршруткою до місця проведення конкурсу, де вже зібралися десятки учнів, — переможці попередніх етапів.  

Напевне, ми вже дуже скучили за справжніми досягненнями, якщо готові бачити їх і там, де на них немає навіть натяку. І тоді гуляють інформагенціями заголовки, що Одеса готується до круїзного буму і що кількість суднозаходів цьогоріч має зрости втричі. Після торішнього провального сезону, коли місто відвідали тільки 13 суден, ці новини мали б тішити, якби не були такими відірваними від реальності. Не можна порівнювати кругле із зеленим. Спостереження, що 36 заявок на відвідини міста — це майже втричі більше, ніж 13 торішніх реальних суднозаходів, по суті, нічого не варте. Заявки слід порівнювати із заявками. Так-от, торік їх було 80. А ось курчат, чи то пак суднозаходи, є сенс порахувати хіба вже восени. 

Усе почалося з нібито «дитячих розбірок» у місцевій інтернет-пісочниці. Під інформаціями на різних сайтах про діяльність Чернівецької обласної ради з’явилися коментарі з одним і тим самим запитанням: чи можуть керівники місцевого представницького органу влади мати подвійне громадянство і використовувати його для протизаконних оборудок? 

Фільм «Україна: маски революції» французького режисера Поля Морейри про події часів Майдану, який показали 1 лютого на французькому приватному телевізійному каналі «Canal+», обурив своєю тенденційністю і упередженістю не лише українців. Його розкритикували у багатьох впливових медіа Франції, зокрема «Lib?ration», «Le Nouvel Observateur», «Le Monde», «Mediapart», котрі розмістили критичні рецензії на фільм, звинувативши Поля Морейру в порушенні журналістських принципів і пересмикуванні фактів на догоду Кремлю. У своїй картині, яку французькі колеги Поля Морейри назвали гідною російського каналу «Russia Today», автор майже не згадує про анексію Криму і більшу її частину присвячує добровольчому батальйону «Азов», партії ВО «Свобода» і «Правому сектору», які, на його думку, були головною політичною силою українського Майдану і зіграли ключову роль у становленні «нової України». Крім того, у фільмі докладно оповідається про трагічні події в Одесі, коли під час пожежі в Будинку профспілок загинуло 49 людей. Автор робить висновок: їх спалили «націоналісти», яких влада покриває. 

Чи пам’ятаєте стару народну оповідку, якої навчали в дитинстві наші мудрі сільські бабусі? Будь-який колосок, навіть коли він міцний, добірний, легко можна зламати. Проте жмут колосся, особливо зв’язаний у сніп, переламати набагато важче. Ось так і в суспільному житті: один у полі не воїн, а громада, коли вона згуртована, об’єднана спільною ідеєю, спроможна не лише подолати значні перепони, а й разюче змінити своє буття на краще. 

Один із найбільших українських банків вдався до креативної, на перший погляд, реклами, білбордами з якою нині обвішані вулиці міст і узбіччя автодоріг. Спочатку на плакатах було стилізоване зображення Лесі Українки, скопійоване із двохсотгривневої банкноти, а тепер — Тараса Шевченка із «сотні». Поряд — американський президент із виряченими від подиву очима та двозначним висловом на адресу «балуваної» Лесі, на зміну якому тепер прийшло запитання вже до Кобзаря: «А де Леся?» Можна дискутувати з приводу того, наскільки прийнятно використовувати портрети наших світочів у комерційній рекламі. Однак неважко уявити почуття американців, яких не в Росії, Ірані чи ще якійсь не дружній до США державі, а в центрі української столиці зустрічає знущальне зображення їхнього президента за виняткові заслуги увічненого на доларових банкнотах. 

Нещодавно під стінами Кабміну зібралися представники трудових колективів професійно-технічних навчальних закладів, батьківських комітетів і профспілкових організацій. Я як заступник голови Федерації профспілок України теж був присутній на цьому зібранні, тож проблеми цих людей знаю не через десяті руки. Пікетувальники протестували проти загрози знищення в нашій країні системи професійно-технічної освіти, адже тепер заклади мають фінансувати із місцевих бюджетів, які здебільшого просто не мають на це коштів. Саме тому нині у півсотні закладів професійного навчання так і не розпочалося фінансування. Як наслідок, співробітники не мають зарплат, учні — стипендій і грошей на харчування. 

Перед новорічними святами я пішов у відпустку. Щоб не нудьгувати, завжди беру з собою в дорогу газети. Вагон був майже порожнім, і в купе я їхав сам. На одній із станцій зайшла молода вродлива дівчина. Чемно привітавшись, вона сіла біля вікна і довго дивилася на краєвиди, думаючи про щось своє. А я заглибився у читання статей. Минуло чимало часу, і незнайомка запитала: «А що пишуть у газетах?» — «Стабільності у світі немає», — відповів цитатою кіногероя Гоші з фільму «Москва сльозам не вірить». А потім ми почали спілкуватися.