Прошу слова

«Хочеться все забути і не думати про підступність життя», — приблизно такі повідомлення 8–10-річних дівчаток можна прочитати в соціальних мережах. «І що ти хочеш забути — табличку множення чи плюшевого ведмедя?» — іронічно коментують такі тексти дорослі. З висоти прожитих літ дитячі проблеми здаються їм кумедними. Натомість у далекому дитинстві вони також переймалися власними не зрозумілими для дорослих переживаннями. Але тоді ставлення до життя у дітей формували в сім’ї і в школі. 

Випадково натрапив на замітку сайту «Новости Донбасса» про те, що в Москві відкрили виставку сепаратистського змісту «Новороссия. Юзовка. Будущее начинается в прошлом». Про це повідомляють і в так званому міністерстві культури «ДНР»: на відкритті експозиції крім членів угрупування «ДНР» також були перший заступник голови комітету Держдуми РФ з культури Йосиф Кобзон та лідер Компартії РФ Геннадій Зюганов. «Я хотіла звернути увагу суспільства на те, що населення Донецька не налаштоване визнавати Бандеру героєм, так само як і не налаштоване сприймати ту фашистську ідеологію, яка процвітає на Україні. Не можна стріляти в мирних жителів. Європа мусить знати правду. Тільки тоді настане справедливість. Через культуру я хотіла зробити свій внесок у встановлення миру на Донбасі», — каже автор виставки Тетяна Пономаренко-Левераш. Реагувати на це лихослів’я спочатку не хотілося. Тим, хто не хоче чути і бачити очевидних речей, вже нічого не доведеш. А тих, хто пішов у несвободу добровільно, — не повернеш, не варто і кликати. Але коли паплюжать Україну та ще й в обіймах агресора, — промовчати не міг.  

Нещодавно на презентації монографії «Донбас і Крим: ціна повернення» директор Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова висловила думку, що якби Росія не анексувала Крим й не почала підступної війни на сході, то в нашій державі так і не з’явилося б справжнього громадянського суспільства. Дозволю собі додати, що саме через віроломний наступ Росії на територіальну цілісність і суверенітет України більшість українців чи не вперше за 20 років існування нашої країни відчули, що таке українська дипломатія. 

Те, що Росію охопила незборима епідемія фейкової інформації, — факт доконаний і визнаний світовою спільнотою. Але що нам до болячок агресора? Було б і справді байдуже, коли б цей вірус не використовував інтервенціоністський сусід як один із основних видів зброї гібридної війни проти України. Та є ще одна небезпечна загроза, яка так чи інакше спонукає нас бажати якнайшвидшого одужання російському суспільству від геббельсівської чуми, оскільки зловредний вірус має неймовірну здатність розповзатися за межі омріяної Кремлем імперії. Піонери фейкової пандемії у краватках-триколорах активно проникають і в наші телеефіри, на шпальти газет й інформаційні інтернет-ресурси, часто виконуючи роль диверсантів-шпигунів того-таки сусіда, а інколи навіть успішно прищеплюються до суто вітчизняних коренів. Так, чого доброго, ненажерливий вірус обгризе до самої серцевини ще зовсім тендітні пагони нашої свободи слова — одного з небагатьох здобутків незалежної України. 

Громадське обговорення проекту бюджету Чернівецької області на 2016 рік, а також нагальних проблем, які терміново потрібно вирішувати місцевому органу влади, відбулося без громадськості. Громадськість важливий захід проігнорувала — народовладдя не відбулося при палкому бажанні нового керівництва облради забезпечити відкритість і прозорість у прийнятті найважливіших рішень. 

Що є символами України? Якби таке дослідження було проведено за кордоном, то, напевно, перші місця як символи України посіли б Майдан Незалежності в Києві, Чорнобиль і футбольний клуб  «Динамо» (Київ). Тобто те, що найчастіше фігурувало й фігурує у ЗМІ. Відповіді громадян нашої країни дали інший результат. Як з’ясувалося під час репрезентативного соціологічного дослідження, проведеного Асоціацією політичних психологів України спільно з Інститутом соціальної та політичної психології НАПН, перші місця в рейтингу посіли: 1) державна символіка; 2) національне вбрання, вишиті рушники; 3) національні страви й напої. 

Наша держава знову опинилася у фокусі світових ЗМІ. Цього разу не у зв’язку з агресією «братів» наших — московитів, а через нечуваний раніше інцидент у парламенті. Депутат Олег Барна під час виступу Прем’єр-міністра спочатку букетом квітів відвернув його увагу, а потім спробував винести главу уряду з-за трибуни. На захист однієї із трьох найвищих посадових осіб держави одразу піднялися інші депутати, зчинилася бійка. В результаті світові засоби масової інформації отримали гарячий інформаційний пиріжок. 

Нещодавно видалив з телефону всі пісні у виконанні Софії Ротару. Так відреагував на повідомлення в інтернеті про вручення Софії Михайлівні — народній артистці України, Герою (!!!) України — музичної премії «Золотий грамофон-2015» в НСК «Олімпійський» у Москві. Обурила не стільки статуетка від «Русского радио» за виконання пісні «Давай устроим лето», як  факт самої поїздки до столиці країни-агресора (!) співачки, яка однією калиною за вікном, однією родиною за столом, однією стежиною, що додому йшла сама, і Україною, якої в нас іншої нема, заряджала оптимізмом і патріотизмом мільйони українців. Невже тепер Софія Ротару думає інакше? Тоді як у Києві скорботно відзначали другу річницю Революції гідності, артистка (разом із Ані Лорак та Вірою Брежнєвою, про яких зовсім не хочеться говорити) вислуховувала улесливі й нещирі компліменти російських ЗМІ. І складалося таке враження, що дорожчих за агресора нагород для Софії Михайлівни більше не існує.  

Археолог, директор Державного підприємства «Волинські старожитності» Олексій Златогорський нині постійно в роз’їздах. Бо офіс і місце проживання — в Луцьку, а робота, яку вже не перше літо доводиться виконувати, — за 60 кілометрів, у древньому Володимирі-Волинському. Досвідченого археолога не здивуєш людськими кістками: дослідження поховань різних століть — невід’ємна частина його роботи. Але розкопки у давньому княжому місті біля залишків фундаментів замку Казимира ІІІ Великого у цих робочих буднях — на особливому місці. Бо тут, у древньому Володимирі, що, здається, на своєму віку бачив усе, науковці розкривають, документують і виставляють на суд громадськості небачений досі злочин тоталітаризму. Кістки майже трьох тисяч людей, що абияк були прикриті землею у кількох поховальних ямах, стали найкрасномовнішим свідченням того, до чого може призвести монополія на владу та засоби масової інформації вшанування якоїсь однієї ідеології як єдино правильної. 

Жителі великих міст, напевне, вже звикли до того, що з усіх боків на нас повсякчас семимильними кроками нещадно наступає «цивілізація» у вигляді асфальту, бетону, скла та заліза, з яких чомусь нині будують усе навкруги. Найсумніша тенденція нового часу — знищення останніх зелених насаджень (дерев, невеличких газонів і сквериків), яким просто дивом ще вдавалося вціліти в цих кам’яних джунглях. 

Міністерство соціальної політики України підрахувало прожитковий мінімум з огляду на фактичні ціни жовтня 2015 року: для працездатних осіб він становить 2488 гривень. Це майже вдвічі більше за офіційно встановлений (з першого вересня прожитковий мінімум на одну працездатну особу становить 1378 гривень). Дітям дошкільного віку та тим, хто втратив працездатність, пощастило ще менше: перші можуть розраховувати на 1167 гривень, а інваліди — лише на 1074 гривні, стверджує стаття 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2015 рік». Логіку в підрахунках наших чиновників зрозуміти важко. По-перше, інваліди та малеча хочуть їсти, мабуть, не менше, ніж працездатні особи. А по-друге, чому прожитковий мінімум спочатку встановлюють у розмірі 1378 гривень, а потім починають коригувати «з урахуванням фактичних цін». Складається враження, що українські чиновники купують продукти харчування в інших магазинах, їздять не в українському міському транспорті й платять комунальні платежі не за українськими тарифами, якщо фактичні ціни для них — відкриття.  

Чимало користувачів соцмереж постять карти України з територією нашої держави, значно більшою за нинішню. На цих мапах наші західні кордони розташовані у східній Польщі (Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя), а північні — у південній Білорусі (Берестейщина і Гомельщина). Найбільші шматки «української території» покривають землі сучасної Російської Федерації. Північ і північний схід України доповнюють Стародубщина, Сіверщина зі Слобожанщиною, а найбільш ласий шматок на південному сході, за Азовським і Чорним морями, — Кубань і Ставропілля.