Прошу слова

Суддя не витримав і запитав напряму: хто ви така, що взялися позиватися до обласної ради? Справді, чого це раптом? Відтоді як Чернівецька облрада ухвалила оскаржуване рішення, минуло 15 років. І тут з’являється журналістка, яка заявляє: мовляв, рішення незаконне — вона просить Чернівецький окружний адміністративний суд узгодити у правовому полі ситуацію в області із землекористуванням. «Де були прокурори з їхнім наглядом за дотриманням законодавства, врешті, голови агрофірм, яких безпосередньо стосується це питання? Чому вони не відреагували на порушення закону?» — допитувався служитель Феміди. 

Ось уже третій місяць поспіль ромська меншина Мукачевого не сходить зі шпальт, до неї звертаються журналісти і закарпатських обласних, і всеукраїнських ЗМІ. Аж ніяк не через тему виборів, під час яких роми завжди відіграють хоч і не першу, але й не останню роль. Гарячу тему на тлі, здавалося б, приємної події розкрутили самі роми. 3 вересня в центрі міста відкрили пам’ятник їхньому одноплемінникові, який гордо стоїть із мітлою в руках. І вже три роки в Мукачевому стоїть монумент сажотрусу. Його прототип — реальна людина, яку зовуть Берталон. Він — угорець за національністю. Ніхто з представників цієї меншини не поскаржився на те, що їхній одноплемінник застиг у камені посеред міста у брудній одежі, такий простенький собі, з посмішкою на вустах. 

Після кримського «тріумфу» президент Путін певне розраховував, що українці, з ностальгією згадуючи кількасотлітнє перебування у складі Російської імперії, зустрінуть хлібом-сіллю північних «братів», які приїдуть на Донбас на танках під виглядом місцевих ополченців. Потім разом з ними повалять фашистсько-націоналістичний режим у Києві й усе повернеться на круги своя: серед півтори сотні світових держав не буде для українського народу найріднішої країни, ніж «матінка Росія». 

Так сталося, що відомий герой двох воєн — Першої світової та громадянської — Василь Чапаєв у народній пам’яті залишився ще й героєм багатьох анекдотів. А нещодавно з’явився свіжий зразок подібної усної творчості. 

Днями випало побувати на дні народження у старшого товариша, колеги, який відзначив 93-й день народження і з яким знайомі вже понад три десятиріччя. Винуватець торжества щиро радів кожному з гостей, але чи не найбільше — доньці, яка, незважаючи на пенсійний вік, приїхала до тата з Підмосков’я, з Росії, де все життя мешкає в одному з тамтешніх чималих міст. 

Спогади про минуле так чи інакше постійно пронизують усе наше життя. Мовляв, і дерева колись були вищими, і трава зеленішою, і глина глинянішою. Продовжити цей перелік кожен може відповідно до власних уподобань. 

Нині український театр не лише в пошуку добротної сучасної драматургії. Кожен режисер прагне чимось звабити, зацікавити, закликати глядача прийти й переглянути його постановку. Цієї осені влаштував собі справжній тиждень переглядів вистав, до того ж не рідної тернопільської трупи, а сусідів. Допоміг мені в цьому фестиваль «Тернопільські театральні вечори». До файного міста на це свято Мельпомени власні роботи привезли театри Львова, Луцька, Чернівців, Хмельницького, Рівного, Івано-Франківська.

Хто боїться — у того в очах двоїться. Але очі збільшують побачене і не від страху — у меблевих магазинах, наприклад, вони розширюють квадратуру багатьох наших помешкань ще радянського мініпланування. Там здається, що уподобаним софам-диванам-комодам і в нас удома буде так само не тісно, як на просторих торговельних площах. І дехто тверезіє від такого візуального запаморочення запізно: коли вантажники забирають меблевий гарнітур (з «компліментами» і штрафними сумами з вашого гаманця) одразу потому, як втиснуть у кімнату його складові — між ними не пробратися не лише вам і  домочадцям, а й вашим тіням.  

Програма «Савік Шустер Студія», що вийшла минулої п’ятниці, зібрала понад 100 журналістів провідних українських медіа з усіх регіонів (зокрема із прифронтового Донбасу). Така аудиторія, на думку організаторів, мала закидати влучними й конкретними запитаннями політиків. Тема програми — результати виборів і те, як вони вплинуть на українців. 

Будь-який злочин, передусім на міжнародному рівні, потребує виправдання і пояснення. І чим впливовіші особи розтовкмачать суспільству, що й до чого, та ще й тицьнуть пальцем у «винуватих», тим більша ймовірність справжнім злочинцям в очах підлеглого загалу мати вигляд моральних авторитетів і героїв. Пам’ятаємо, як уже в перший день офіційної участі РФ у сирійській війні Російська православна церква устами голови Синодального відділу із взаємин церкви і суспільства Московського патріархату протоієрея Всеволода Чапліна пояснила свою позицію щодо цих подій. Бо прихильники «руского міра» не мають сприймати ситуацію на далекому Близькому Сході на рівні слів із пісні Віктора Цоя: «И мы могли бы вести войну против тех, кто против нас, так как те, кто против тех, кто против нас, не справляются с ними без нас». 

Зайшовши у вагон поїзда Ковель — Новоолексіївка в Рівному, відчула нестерпну задуху. Це я з вулиці, подумала. Втім, швидкий поїзд намотував кілометри, а спека дедалі більше доймала пасажирів: усі розчервонілися, як варені раки. Хтось ходив у шортах, хтось сором’язливо ховався під простирадлом, хтось щосили намагався відчинити вікно. 

Без цього птаха важко уявити українське село. Здавна він селився неподалік людського житла. Тих, хто прихистив лелек, вважали щасливими. Яких тільки імен не придумали українці для пернатих улюбленців: чорногуз, бусол, бузько, боцюн, гайстер… Із часом вкриті соломою та очеретом селянські хати перетворилися на охайні будинки із твердими черепичними та шиферними дахами, на яких ніхто більше не ставить для бузьків коліс. Нинішні господарі віддаляються від живої природи, заміняючи її спогляданням життя в телевізорах та комп’ютерах. Тож птахи переселилися на стовпи та дерева. Хоч горнуться до людей.