Рік і одинадцять днів чекала на сина з полону Алла Миколаївна Макух. З них три місяці вона взагалі не знала, де її Сашко і що з ним відбувається. Жінці говорили, що полонених тримають то в Лисичанську, то в Луганську, то що взагалі вивезли до Ростова. І ось 30 квітня торік почула у слухавці: «Мамо, це я!» Дзвінок надійшов з незнайомого номера. «Раптом почали труситися руки, мене лихоманило. Тільки й спромоглася сказати чоловікові: «Запиши номер, там Сашко!» Лише за півгодини отямилася, змогла зателефонувати й поговорити із сином. Зараз згадую той час: Боже, як я це пережила, коли взагалі не було з ним зв’язку! Я вірила, що син живий. Насамперед тому, що торік 10 лютого «Лайфньюс» показав наших хлопців, і ми зрозуміли: вони живі. Може, не дуже й здорові — в одного голова перебинтована, видно, що полонених били. Але живі — це головне!»
Збройні сили
Вони не кіношні герої, хоч і постали з телеекранів перед широкою глядацькою аудиторією. Звичайні хлопці, обпалені порохом, закіптюжені димом, але незламні в бажанні захистити Батьківщину від східної варварської орди. Минув рік відтоді, як трагічні події, що відбувалися на дебальцевському виступі, стали історією. Та лише зараз починаємо усвідомлювати те, що довелося пережити українським бійцям у степах Донеччини. Вражають подеколи страшні кадри документального фільму «Дебальцеве», який продемонстрували цього тижня провідні вітчизняні телеканали, що мало кого залишили байдужими у нашому суспільстві. Переглянув цю стрічку й Президент Петро Порошенко, але не по телевізору, а в кінозалі, де поспілкувався з глядачами й авторами фільму.
Тільки один тиждень 53-тя окрема механізована бригада провела на полігоні Широкий Лан, готуючись до бригадно-штабних навчань. Але, повернувшись із пекла на передовій, люди опинилися в іншому пеклі — вже в тилу. Нелюдські умови на полігоні змусили вояків, що пройшли страшні випробування, наважитися на відчайдушний крок. 46 бійців бригади вирушили до Миколаєва в 40-кілометровий похід, щоб розповісти власну правду, донести її до військового прокурора, привернути увагу до себе громадськості та ЗМІ. Реакція на неочікуваний похід виявилася різною. Фейкові повідомлення та дезінформація конкурували з реаліями, які замовчували, і офіціозом на кшталт «у нас усе гаразд». Хтось, коментуючи подію, називав відчайдухів порушниками військового статуту, хтось — «походом «аватарів», інші щиро співчували хлопцям та висловлювали обурення. Невже за два роки війни в умовах нинішнього серйозного фінансування армії нашим захисникам не змогли створити пристойних умов перебування на мирній території? Ба більше — під час навчань!
15 лютого відзначили День вшанування учасників бойових дій на територіїінших держав та річницю виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан.
Рада регіонального розвитку під головуванням Президента Петра Порошенка на третьому засіданні розглянула питання підтримки Збройних сил, надання громадянам якісних адміністративних послуг, заходи з подальшої детінізації економіки, підвищення заробітних плат на місцях із відповідним збільшенням надходжень до місцевих бюджетів. Аспекти функціонування української армії нині цікавлять багатьох. Так-от, глава держави вважає, що в подальшому формування війська має відбуватися передусім за контрактним принципом: «Ми маємо використати всі ресурси й резерви для забезпечення комплектації контрактної армії». Саме тому він ще не вирішив, вносити чи ні до Верховної Ради законопроект про оголошення чергової хвилі мобілізації.
За якою схемою діє тилове забезпечення бійців продовольством? Про це йшлося на брифінгу «Організація харчування військовослужбовців ЗСУ. Проблеми та перспективи». — Нині у ЗСУ діє дві системи забезпечення їжею: це експеримент з харчування, в якому задіяні дві військові частини (понад 3100 бійців). На їхній базі створюють їдальні, а продукти закуповують за каталогом. Друга — система аутсорсингу, коли різні компанії беруть участь у тендері на надання повного переліку послуг харчування. На сьогодні 4 компанії надають послуги 169 тисячам військовослужбовців за заявкою тилу, — повідомив голова комітету конкурсних торгів Міноборони Олег Свірко.
Представником уповноваженого Верховної Ради з питань захисту прав військовослужбовців при уповноваженому ВР з прав людини призначено Юрія Матвійка. Про це під час прес-конференції на тему «Актуальний стан забезпечення прав військовослужбовців в умовах особливого періоду в час проведення АТО» повідомила омбудсмен Валерія Лутковська. — Згідно із законом уповноважений має здійснювати цивільний контроль за діяльністю військової організації, — сказала вона.
Звільнений у запас офіцер-десантник Ярослав Радченко з Полтави недавно виписався зі шпиталю, де проходив курс лікування, й адаптується до мирного життя. Він із незначними перервами 14 місяців брав участь в АТО, зазнав там поранень і контузії, 45 діб перебував у полоні у проросійських сепаратистів. Проте коли я запитав у нього: «Як настрій?» — упевнено відповів: «Усе буде ВДВ!» І повідомив, що якщо потрібно буде Україні, то він готовий повернутися у війська.
Відносне затишшя на сході країни дало військовим змогу проаналізувати рівень підготовки солдатів до виконання завдань у бойових умовах. Результат виявився не дуже втішним: в армії — дефіцит офіцерів з військовим досвідом. Також багато зауважень на адресу військових кафедр українських вишів. Виправити ситуацію спробували активісти, запропонувавши міністру оборони запровадити курс для підготовки офіцерів запасу. Раніше такий курс тривав 4 роки, курсант відвідував заняття один раз на тиждень, а нині завдяки ущільненню програми військової підготовки і щоденних занять кваліфікаційний рівень можна пройти за неповних чотири місяці. За час проходження навчального збору курсанти факультету підготовки офіцерів запасу виконували вправи зі стрільби із стрілецької зброї та гранатометів, з керування броньованою технікою, проходили підготовку щодо мінування.
У селі Голятин Міжгірського району на Закарпатті 33 роки тому 9 лютого у сім’ї Івана та Ганни Зубаничів народився син Василь. Далі, як у книжці. Дитинство, друзі, школа, вибір професії. Кажуть, що доля людини визначається задовго до її народження. І змінити її навряд чи під силу комусь земному. Про кар’єру військового батьки Василя й слухати не хотіли. Усе сподівалися, що то дитячі забавки. Доки не почули синове: «Подав документи до Одеської академії Сухопутних військ. Екзамени успішно склав». «Такий наполегливий», — говорили про курсанта-земляка односельці.
Перш ніж розпочати розмову з героєм сьогоднішнього нарису майором Євгеном Межевікіним, вирішила поспілкуватися з керівником навчального підрозділу, в якому навчається офіцер. Уявляла, що почую про всіх слухачів похвалу найвищого рівня. Адже тут навчається понад 90% офіцерів — учасників АТО. Аж ні. Начальник командно-штабного інституту застосування військ (сил) Національного університету оборони України імені Івана Черняховського генерал-майор Валерій Лісневський сказав, що є різні ситуації. Навчальний процес у військовому виші потребує дисципліни і знань. Бойові заслуги тут шанують, однак вони не на першому місці. Перед викладачами, як на полі бою, — всі слухачі рівні. Такий хід розмови змусив і мене змінити думку про них. Бо перед тим була переконана: став героєм — вважай, і навчальний рівень автоматично пройшов. Інтрига зросла, коли малювала в уяві образ свого співрозмовника. В сусідній аудиторії чекав молодий офіцер. Його обличчя сяяло радістю, життям.
Громадськість, щоб ушанувати подвиги захисників України від російських нападників, започаткувала свою народну нагороду. Дванадцята церемонія нагородження орденом «Народний Герой України» відбувалася в Тернополі. Нині є понад тисяча подань на цю відзнаку. Майже 170 осіб стали кавалерами ордена «Народний Герой України». Є, на превеликий жаль, поміж нагороджених і загиблі. Народну відзнаку за полеглих Героїв Дана Колісника, Сергія Табалу, Андрія Юркевича, Івана Вітишина отримували їхні рідні. Про долі деяких героїв-тернополян — у матеріалі «УК».