Щовересня жителі міст змушені звикати до тисняви у громадському транспорті — з’їжджаються студенти. А для спудеїв, які не паркують власні авто під корпусами вишів, тиснява в маршрутках — не найстрашніше. Важливіше, де взяти гроші на прожиття чи навчання. Уже забули інцидент перед початком навчального року, коли молоді громадські активісти запустили тортом у заступника міністра фінансів Сергія Марченка, протестуючи проти скасування стипендій. Студенти мають право на протест (щоправда, не зрозуміло, чому незаможні дітки тортами розкидаються), але ж пам’ятаємо їхнє гасло: «Гроші на стипендії, а не на війну». Цей некоректний заклик викликає сумнів у не замовному характері акції. Бо нині наголос роблять не на фінансових проблемах студентів, а саме на війні.
Прошу слова
«Вашу вавку треба намастити», — сказав лікар і вийшов. За хвильку до палати зазирнув його колега і виніс власний вердикт: «Забинтувати». Потім з’явився черговий лікар і скасував призначення своїх попередників, приписавши відкрити уражену ділянку і приймати сонячні ванни. «Та ні, тут треба пити пігулки, і само минеться», — категорично висловився наступний ескулап. «Пробі! — заволав пацієнт. — Я не знаю, кого слухати, нехай хтось один лікує!» «Ні, хтось один не може, — заперечив завідуючий відділенням. — Хто вільний, той до вас і підходить!»
Цинізму, святотатства й блюзнірства ідеологам самопроголошеної «ДНР» не позичати. Бо запасів цього «добра» у них вище місцевих рукотворних гір — принишклих і похмурих териконів. І як уже повелося, використовують вони його за випробуваним принципом «На злодієві шапка горить». Тобто категорично звинувачують свідомо обрану «жертву» у власних хибах і злочинах. Чого тільки вартий недавній гвалт, зчинений у «республіці». Тутешні засоби масової дезінформації вкотре звично взялися відволікати увагу знедолених жителів від довгої-предовгої низки проблем, через які життя у «Мордорі» (так саркастично звуть окуповані території самі ж мешканці) перетворилося на виживання. Цього разу вони звинуватили співробітників СБУ в тому, що ті завербували для здійснення диверсій групу затриманих ними неповнолітніх дітей.
Комп’ютерні технології в Україні — один з найперспективніших і найвагоміших чинників розвитку економіки. Третє місце (попереду — металургія і агросектор) за внеском у ВВП країни — це серйозна заявка на те, щоб бути серед державних пріоритетів. Тож потрібен державницький підхід до цієї галузі, усіляка підтримка розробників, зокрема й моральна. Це дасть надію на збереження найкращих і найперспективніших фахівців. До речі, за деякими підрахунками, лише за роки незалежності з України виїхали десятки тисяч ІТ-спеціалістів (деякі соціологічні дослідження свідчать, що таких 50 тисяч). Ясна річ, це відбувається тому, що в Україні бракує гідної оплати праці IT-шників, належної уваги і фінансування розвитку цього важливого науково-технічного напряму. Тим часом науковий потенціал цієї галузі в Україні є одним з найпотужніших у світі.
Миколаїв у всеукраїнських кримінальних зведеннях звучить чи не щодня. Здається, що саме тут столиця кримінального світу. І людей вбивають поліцейські, і самі вбиваються, і на правоохоронців уваги не звертають. Відео з «розбірками» між поліцейськими та нахабними хлопцями обійшло інтернет, поширено в соціальних мережах. На камері чоловіки у стані явного сп’яніння, не соромлячись, позують та лаються. Таке враження, що хизуються. Мовляв, хто крутіший.
З традиційними урочистостями, розвагами і великим гала-концертом та салютом у фіналі Одеса відсвяткувала свій 222-й день народження. Як могла і як хотіла. Не так, щоб без скандалу. Бо саме у переддень свята з використанням його як мотиву одні патріоти прогнали інших, котрі під міськрадою розташували табір, вимагаючи відставки міського голови. Втім, з цієї «йолки» особливих шишок не трапилося, і святкування відбулося без особливих ексцесів. Більше того, патріоти так були захоплені з’ясуванням стосунків між собою, що майже забули про «вату». Ту, яка не хоче святкувати 600-річчя Одеси, проклинати все її імперське та радянське минуле й помічати сепаратистські підступи нинішньої міської влади.
Моя мама росіянка, з Красноярського краю. Коли сорок п’ять років тому вона приїхала в містечко Вільнянськ, розташоване за 20 кілометрів від Запоріжжя, то свекруха, моя баба Віра, загадала їй роботу: «Доню, візьми драбину, залізь на горище і зніми борошна». Мама часто згадує той випадок: «Я стала посеред двору й думаю: що воно таке драбина, де те горище і яке це борошно на вигляд».
Українці та інші нації, які проживають на нашій благословенній і багатостраждальній землі, навіть в умовах війни та економічної кризи своєю нелегкою працею й наполегливістю виявляють здатність на справжні дива. Одним із них є «зелений» туризм. Цей цікавий напрям почав активно розвиватися останніми роками і досяг відчутних результатів, особливо на заході нашої країни. Сьогодні «зелений» туризм поширений і в інших регіонах. Я дуже люблю подорожувати Україною. Це моя пристрасть. Коли з’являється така нагода, то й за невеликих коштів «замовляю» собі чудовий відпочинок, не виїжджаючи за кордон. Цього літа відкрив для себе неповторний куточок природи з історичною пам’яткою — це Радомишльський замок на Житомирщині. Втім замок — це умовна назва, насправді ж донедавна тут був старовинний млин.
Усім добре відома дитяча гра «піжмурки», правила якої прості й зрозумілі. Той, хто жмуриться, заплющує очі й рахує до десяти (двадцяти, тридцяти — залежно від домовленості), даючи можливість іншим учасникам гри за цей час заховатися так, щоб його не могли знайти. Наприкінці лічби всіх попереджає, що незабаром іде шукати, отож хто не встиг заховатися — нехай не ремствує. А вже потім розплющує очі і… Далі — кому як поталанить. Когось «застукують» одразу, інших доводиться довгенько шукати. А трапляються випадки, особливо якщо гурт збирається чималий, коли про когось навіть забувають: сидить собі, сердега, у схованці, чекає, доки його знайдуть, а вже жмуриться інший — хто погано заховався, його виявили першим…
Син-студент стривожений: таки не на жарт, каже, все закрутилося зі стипендіями. Якщо справді відберуть, буде шкода, старався ж. «Не хвилюйся, — кажу, — в тебе ж самі п’ятірки, виходить, матимеш академічну за особливі досягнення». Уже кілька семестрів поспіль він, студент факультету іноземної філології, отримує підвищену стипендію — 925 гривень на місяць. Вистачає її не набагато, але певний стимул учитися є, і я це бачу.
Працівники управління захисту економіки Національної поліції України недавно запобігли рейдерському захопленню трьох агропромислових підприємств на Черкащині. Як встановило досудове розслідування, внаслідок службового недбальства одного з державних реєстраторів обласної реєстраційної служби зловмисник незаконно заволодів його логіном, паролем і електронно-цифровим підписом. За допомогою цього вкраденого підпису зловмисник незаконно втрутився в Єдиний державний реєстр юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців, вніс зміни в перелік учасників, керівників і адрес реєстрації цих підприємств. І ось уже підприємства мають «нових власників» і юридичні адреси в окупованих Луганській та Донецькій областях. Сума завданого збитку учасникам і власникам агрокомплексів сягнула понад 11 мільйонів гривень. Під час досудового розслідування правоохоронці вжили заходів для відновлення фактичних реєстраційних даних юридичних осіб, що дало змогу в повному обсязі відшкодувати збитки потерпілим.
Про безвізовий режим та поїздки до Європи пересічний мешканець Донбасу навряд чи мріє пристрасно. І справа тут не в міфі, який приємно почути жителям більшої частини України, про те, нібито луганчани й донеччани майже нікуди не їздили та нічого не бачили, окрім своїх териконів. Про себе скажу, що майже п’ять років прожила в Празі, бо батько очолював сервіс з поставки луганських тепловозів у цю країну. А раніше працював у Польщі. І так десятки його колег у десятках країн світу. Але мова про європейські мрії. Навряд чи на Донбасі знайдеться людина, яка б не мріяла про європейське ставлення, зокрема з боку роботодавця до свого підлеглого.