ДОПОМОГА

На Волині відроджено популяцію лебедів-шипунів, які чотири десятиліття тому вперше загніздилися на Шацьких озерах

Валерій МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)

Потужний помах крил, махові пір’їни яких творять чутну за сотні метрів «музику», гальмування під час посадки на воду викинутими вперед перетинчастими лапами, граціозні вигини шиї й біле, як сніг, пір’я, що щільно вкриває масивні тулуби, — хто хоч раз у житті не бачив лебедів? Якщо не вільних, готових щомиті піднятися в небо, то хоч би напівсвійських, паркових?

Уже сама поява лебедів робить нашу природу багатшою і поетичнішою

А мандрівних голубів були мільйони

Лебідь — цей цар пташиного світу — дедалі частіше тішить нас своєю присутністю то на якомусь сільському ставкові, де його раніше ніколи не було, то на малих і великих озерах. А ще викликає мало не дитяче захоплення, коли бачиш, як у небі над тобою ширяють птахи завважки 10–13 і більше кілограмів.

Сильна, стильна, приваблива, горда птиця!

Якби не заходи охорони, що їх вживали на українських землях наші предки, вже у далекому минулому могли залишитися тільки спогади про лебедів. Та навіть у «Руській правді» — проголошеному на початку минулого тисячоліття великим князем київським Ярославом Мудрим зводі стародавнього руського права — читаємо, що за крадіжку (відлов) у чужих угіддях яструба стягується грошовий штраф у розмірі трьох гривень, голуба чи куропатви — 9 кун, гуски, качки, лебедя чи журавля — 30 кун. Зараз важко сказати, скільки саме це було б у нинішніх грошах. Але варто зауважити, що на початку минулого тисячоліття, як вважають дослідники старовини, гривня складалася із 25 кун, і в матеріальному вигляді була зливком срібла завважки понад 200 грамів.

Ще серйознішими штрафні санкції стали пізніше, коли Волинь увійшла у тогочасну європейську супердержаву від берегів Балтійського до Чорного моря — Велике князівство Литовське.

«Литовський статут» 1529 року встановив, що за крадіжку лебедят із гнізда винний має сплатити 12 гривень. Як і за аналогічний злочин щодо соколиного гнізда — предмета особливої опіки під час княжого полювання. За присвоєння прирученого лебедя викритий злодій мав викласти 10 кіп, або 600 грошів. Це попри те, що віл коштував 50, а корова — 30 грошів.

Подарунок від місцевих озер

Утім, нові часи — нові звичаї, традиції. І не завжди кращі. А війни, що у минулому прокотилися поліськими землями, коли людям за будь-яку ціну потрібно було просто вижити, ще й призвели до руйнування моральних підвалин та насичення Волині зброєю найрізноманітніших гатунків. А зброя, як відомо, має властивість стріляти. Отож не дивно, що білосніжні птахи, які зазнавали постійного впливу людини, в напівголодні роки на території нинішньої Волинської області зникли.

Але мрія поліщуків одного разу знову побачити гусей-лебедів, хоч і без казкового Івасика Телесика на спині, все-таки жила.

— Середина 1960-х стала поворотною точкою, з якої розпочалося відновлення чисельності легендарного птаха, — розповів один із найстаріших мисливствознавців області Орест Король. — Тоді три чи чотири пари лебедів, що навесні пролітали на північ, до місць гніздування, затрималися на Шацьких озерах. Незабаром на озері Луки-Перемут вони почали готувати гнізда. Тут, у заростях прибережної рослинності, й вивели пташенят. Наступного року під час весняного прольоту не полетіли на північ, а залишилися в області. А через кілька літ уже було зафіксовано місця гніздування лебедів-шипунів на водоймах поблизу віддалених від Шацьких озер Павлівки Іваничівського району, у Любешівському та Ратнівському  районах.

А 1982-й став переломним роком, що поклав старт швидкому відновленню чисельності популяції лебедів. Тоді на Оріхівських озерах залишилося зимувати до двох сотень лебедів-шипунів.

Причина такої нехарактерної поведінки була незрозумілою. Адже для могутнього птаха, що ще з літа починає готуватися до осіннього перельоту і нагулює підшкірний і внутрішній жир, не проблема впродовж доби пролетіти маршрутом до тепліших місць кілька сотень кілометрів. Два-три перельоти — дивись, і вже незамерзла дельта Дунаю! Але того року в усталеному механізмі пташиних міграцій щось змінилося. А підгодівля, яку тоді організували населення, мисливці, працівники державного мисливського господарства «Ратнівське», на якісно новий рівень вивела ставлення волинян до рідкісних птахів.

А отриманий наступного літа приплід «бридких каченят», зрозуміло, вже на генетичному рівні був запрограмований продовжувати рід саме на Волині. Бо ж кожного вабить батьківщина.

— Нині звістки про те, що то в одному, то в іншому районі Волинської області залишилися на зимівлю ці білосніжні красені, — не така вже й новина. Уже вчетверте, наприклад, десятки їх зимують на ставках біологічної очистки міських очисних споруд Луцька. Без уваги виконавчої влади обласного центру, екологів, любителів природи тут вони не залишилися. А ВАТ «Хліб», більш відоме як теремнівський хлібозавод, уже не раз і не два виділяло для підгодівлі оспіваних у легендах птахів свою некондиційну продукцію та сухарі, — розповів перший заступник начальника Державної екологічної інспекції в області Олександр Ткачук. — Ми проінструктували працівників очисних споруд, як слід діяти, якщо якийсь нелюд захоче скуштувати лебединого м’яса.

Приклад для наслідування

На власні очі переконався: граціозні птахи, що шукають потаємні сховки в заростях очерету та рогози, на водоймах області нині вже стали звичним явищем. Багато озер нині вже й не можна уявити без цих гордих птахів. Люб’язь і Волянське, Світязь і Пісочне, Пулемецьке і Люцимир, Рогізне і Біле, Скорінь і Линовець, Сомин і Соминець — на десятках волинських озер і ставків, яких в області теж шість сотень, можна побачити царя волинських птахів. Царя, бо він від хвоста до дзьоба завдовжки два метри, розмах крил — майже два з половиною метри. І удар його крила, до речі, настільки сильний, що дитині, яка необережно наблизилася до пташенят, і руку переламати може. А головне — поводиться в дикій природі (та й у зоопарках!) із гідністю, величчю — по-царськи!

Від мисливствознавців вдалося дізнатися: під час щорічних обліків-таксацій в області нині фіксують півтори тисячі величних птахів. Частіше — лебедів-шипунів, рідше — більш полохливих лебедів-кликунів. Непоганий, а головне — конкретний результат природоохоронної роботи. Він показує, що люди таки можуть допомогти природі поправити, здавалося б, непоправне.

Іноді прольотом на північ та під час повернення фіксують у регіоні й занесеного до Червоної книги України малого лебедя. Через надмірне винищення, чинник неспокою, скорочення придатних для гніздування угідь він, на відміну від перших двох видів, так і не зумів адаптуватися до нових реалій життя. І став в Україні дуже рідкісним. Але хочеться вірити, що, як його брати-шипуни, теж зуміє знову знайти нішу в нашому урбанізованому житті й відновити свою чисельність.

Помах потужних лебединих крил народжує «музику»,
яку чути іноді мало не за півкілометра

…А приклад із поверненням в наше повсякденне життя краси, що привносять лебеді-шипуни, — надихає. Бо це — переконливий аргумент на користь того, що при бажанні суспільства добитися того чи іншого результату — в громадському, політичному житті, матеріальному становищі, екологічних проблемах — він неодмінно приходить! Треба тільки дуже хотіти і… працювати для цього.