Світлана Петренко до початку воєнних подій працювала у 12-й школі міста Чернігова. І ніколи б не подумала, що повномасштабне вторгнення настільки змінить її життя. Із приходом війни прийняла рішення взяти на себе тягар відповідальності за життя сотень людей, що перебували у старому занедбаному сховищі, частина якого раніше була шкільним тренажерним залом. Тут люди шукали прихисток і порятунок від ракет та снарядів російських загарбників.

 Роменська загальноосвітня школа №7 одна з найбільших у місті й районі, нині тут 720 учнів. Як каже її директор Світлана Федько, з початком вторгнення московитських військ пріоритетним стало облаштування укриттів, у яких могли б перебувати під час повітряних тривог чи надзвичайних ситуацій учні й педагогічний та технічний персонал.

 Якщо 15—20 років тому людина без ноги чи руки викликала в нас не зовсім позитивні емоції (догрався, допився…), то нині до молодих інвалідів на милицях ставимося здебільшого з повагою. Бо хлопці без кінцівок — це переважно фронтовики, які добровольцями пішли захищати Україну. За даними Державної служби статистики та Міністерства у справах ветеранів, в Україні мають інвалідність  майже 500 тисяч учасників бойових дій працездатного віку. З них першу групу мають 222,3 тисячі, другу — 900,8 тисячі та третю — 1 мільйон 416 тисяч. 

 Анна Франк з Амстердама (Нідерланди). Єгор з Маріуполя (Україна). Щоденники цих дітей, які пізнали жахіття війни, із різницею 80 років стали відомими на весь світ. І саме словами цих дітей Президент Володимир Зеленський розпочав виступ на конференції «UA: Війна. Недоспівана колискова» з нагоди Міжнародного дня захисту дітей.

 Революція Гідності 2014 року змінила долю Ірини на 180 градусів. 2014-го активісти буквально з Майдану вирушали хто в Нацгвардію, хто в добровольчі батальйони. Адже ворог уже окупував й анексовував Крим, на Донбасі активізувалися підживлювані росією сепаратистські рухи. На той час студентка Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського Ірина Токарчук потрапила до «Правого сектору». Передавала бійцям свої скромні знання, працювала бойовим медиком.

 День Героїв. Його відзначають у пору, коли природа цвіте і буяє життя. З’явилося це свято у весняний час недарма. У травні 1938 року вороги вбили засновника та провідника Української Військової Організації й Організації Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця. У цьому місяці загинули Головний отаман і Голова Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра (1926) та ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський (1924). Їхні імена стали для українців прапором національно-визвольних змагань.

 За цей час було обстежено 20 км ділянок автодоріг, 1,3 км газопроводів, 900 м водопроводів, 3,8 км залізничних колій та 60 об’єктів. Загалом упродовж тижня підрозділи вибухотехніків 402 рази залучали до роботи. Про це повідомляє Харківська обласна військова адміністрація.

 Уже четвертий рік агрокомпанія «Контінентал Фармерз Груп» утілює соціальну ініціативу «Розумний город» для учнівської молоді з вирощування сільськогосподарських культур і лікарських рослин. Загалом у проєкті цього року беруть участь 150 хлопців і дівчат. Добру справу розширили географічно, але сконцентрували у 12—15 локаціях. Понад десяток таких опорних пунктів сформували на Тернопіллі, по одному — в селах Жовтанці на Львівщині та Солобківці на Хмельниччині. Уперше вирішили залучити до цієї корисної й доброї справи міських школярів, які вирощували б і самі продавали мікрозелень.

 Початок широкомасштабної війни з росією українське прикордоння зустріло по-різному. За словами колишнього голови Сумської ОДА Дмитра Живицького, першою лінією оборони Сумщини стали студенти та місцеві жителі, які вийшли на вулиці своїх населених пунктів зі зброєю (в кого була), арматурою, ломами, «коктейлями молотова», що виробляли в гаражах та на СТО. Люди віддавали фронту все, навіть знімали вдома штори з вікон, щоб використати їх для виробництва народних гранат. «На той момент, — заявив одному з видань Дмитро Живицький, — ми не думали про окупацію. Нам треба було зупинити наступ ворога в його русі на Київ».

 Людмилу Сворень в її рідному Виноградові на Закарпатті до минулого року більше знали як керівницю громадської організації «Я чую з кохлеар». Таку назва має імплантат, який допомагає повернути людям втрачений слух. Та 24 лютого 2022-го її життєві пріоритети, як і більшості українців, докорінно змінилися. Вона стала волонтеркою.