Територія слова

  • Ольга ПРОКОПЕНКО

    Українські комікси захопили підлітків і дорослих

    Нещодавно поціновувачі паперових мультиків отримали омріяний другий випуск графічної новели «Охоронці країни. Єднання». Вітчизняний друкований продукт пройшов випробування читачем ще восени торік. Перший випуск розрекламували самі читачі. Ось, приміром, один із відгуків у соцмережі: «Купував для дитини. Коли відкрив комікс, засмутився, що російською мовою, але прочитавши, зрозумів, що російською там розмовляють тільки поганці :) Чекаємо продовження!» 

  • Письменниця Тетяна ПИШНЮК: «Моя розповідь про Едігну — це роман-молитва нашої пращурки за нас нинішніх»

    Про доньку королеви Франції Анни внучку Ярослава Мудрого Едігну в нас донедавна було мало відомо. Тим часом у Європі про неї ходили легенди, які деякі дослідники повертали в історичне русло. Чи не диво здійснила високоосвічена принцеса-красуня, коли 19-річною змінила королівські покої поблизу Парижа на дупло старої липи в баварському селищі Пух і прожила там 35 років?

    Найсправедливішими до неї були прості люди, а церква визнала її блаженною. Прощі до храму Блаженної Едігни, що за 30 кілометрів від Мюнхена, почалися 1200 року. 

  • «Бо ми народ, а не якась юрба…»

    Від перших віршів  і до сьогодні Микола Махінчук  послідовно обстоює свою активну громадянську позицію. Заявляє про неї відверто, на повен голос, містким поетичним словом  утверджує добро, справедливість, гармонію. І українськість. Саме так — українськість, яка для зрілого автора невіддільна від  загальнолюдських ідеалів, народної моральності, шанування й плекання прадавніх традицій.

    Маючи самобутній хист публіциста, Микола Махінчук дедалі частіше йде до читачів як прозаїк, а надто як лірик із нахилом до епічного мислення. Лірик, який має тверді світоглядні переконання, знає, в ім’я чого береться за перо.  Чітко  визначене кредо автора нової збірки «Незамулимі джерела» таке: «Бо ми народ, а не якась юрба». Автор наголошує: джерела його  не просто не замулені, а незамулимі. 

  • Яка вона, Ліна Костенко?

    У неї одразу три автори. Це академік Іван Дзюба, поетеса Ліна Костенко та її донька професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська. Науково-популярне видання побачило цього року світ у державному видавництві «Либідь», яке тривалий час плідно співпрацює з кожним із творців книжки.

    У передмові Оксана Пахльовська знайомить читача з обставинами, що передували реалізації видавничого проекту. Ще 2011 року з нагоди ювілею Ліни Костенко «Либідь» підготувала до друку збірку «Є поети для епох» Івана Дзюби, до якої увійшли літературознавчі розвідки про її творчість. Ці есеї включено і до «Гармонії крізь тугу дисонансів…», яку видавці доповнили кількома розлогими розділами. Серед них «У майбутнього слух абсолютний» Розмови Оксани Пахльовської з Ліною Костенко», «За вашу і нашу свободу» Інтерв’ю і виступи Ліни Костенко», «Наша драма опору» Голоси друзів і колег», «Мама Ліна і ми». 

  • Інна КОВАЛІВ

    Любов до мови творить націю

    Червонощокі маки, сонця-соняхи й небесно-ніжні волошки щедро рясніють на дівочому волоссі всупереч дощовій днині, парубки у вишиванках гуртуються для селфі — поблизу Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка велелюдно. Сюди з усіх куточків країни з’їхалися школярі й студенти, які здобули перемогу в XVI міжнародному конкурсі з української мови ім. Петра Яцика. 

  • Лариса КОНАРЕВА

    Вийшла друком збірка бесід із Блаженнішим Любомиром (Гузаром) «Гідність Адама»

    «Адам і Єва — це ми. Кожен із нас створений Богом, створений для щастя. Однак нам постійно загрожує небезпека втратити те щастя… Усі розповіді про Адама і Єву — це розповіді про будь-яку людину, про кожного з нас. Бо будь-яка людина — чи живе вона сьогодні, чи померла кілька тисяч років тому — походить від Бога», — так починається книжка бесід із сучасним мислителем і визнаним духовним авторитетом українців Блаженнішим Любомиром (Гузаром) «Гідність Адама», яка щойно вийшла з друку. Днями її презентували в одній зі столичних книгарень. 

  • Євдокія ТЮТЮННИК

    У Коцюбинського — власний «Крик» Мунка

    Про Михайла Коцюбинського в Чернігові говорять багато і охоче. Тут його будинок, сад, нащадки, зрештою могила. Тут усе, що він мав перед очима для натхнення, — і  вулиці, якими ходив, і  краєвиди, які любив. А його творчість настільки багатогранна, що після всіх досліджень виникають нові й часом несподівані теми, котрі розкривають творчість митця в іншому світлі. Як, скажімо, в монографії «Візуальне у творчості М. Коцюбинського» професора Ніжинського університету імені Миколи Гоголя Олександра Ковальчука. 

  • З боргів давніх і новонабуваних

    «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних» — так називається збірка літературознавчих есеїв, які автор написав за період з 1971 по 2015 рік. Вона вийшла у державному видавництві «Либідь», з яким упродовж останніх років плідно співпрацює видатний письменник і науковець. 

  • Такі актори народжуються раз на століття

    Не минуло і трьох років відтоді, як автор представив шанувальникам українського мистецтва монументальне історичне есе «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки» про всесвітньо відомий колектив імені Григорія Верьовки. І ось перед нами його нове видання — літературне дослідження творчості геніальної Марії Заньковецької. Із спогадів її сучасників, листування з друзями, численних світлин, архівних знахідок вимальовується живий образ першої народної артистки України.

    Марія Костянтинівна народилася в селі Заньки на Чернігівщині у дворянській родині Адасовських. Тож сценічний псевдонім узяла за назвою рідного села. Творчий злет актриси припадає на 1882 рік. Її прізвище постійно з’являється на афішах театральних труп М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, І. Карпенка-Карого. В народному театрі під орудою П. Саксаганського Марія Заньковецька задіяна у виставах на всіх головних ролях. 

  • Поет, якого не знаємо

    Друге видання знакової збірки статей Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо» (2014), доповненої порівняно з першим розлогою розвідкою «Архетипи Шевченка», ще не привернуло тієї уваги громадськості, на яку насправді заслуговує. Першодрук збірки у 2000 р. зчинив чимало галасу – переважно у позанауковому середовищі, не викликавши вкрай необхідної тоді, як і тепер, фахової дискусії по суті заявлених проблем. За майже півтора десятиліття після першої появи збірки багато чого змінилося і в суспільному, і в науковому житті. Г. Грабович у передмові до другого видання наголошує: «Питання, порушувані у цій праці, я вважаю фундаментальними саме тому, що вони стосуються основних моментів Шевченкового самозображення, його символічної автобіографії». Однак більшість тверджень дослідника актуальності не втратили і досі.