Точніше, дуже давно: ще на початку 1980-х років. Ми стояли біля колгоспного гаража сумні, невеселі й розчаровані. Ми — це представники молоді нашого господарства. А насуплені, бо керівники колгоспу відмовили нам у проханні влаштувати зустріч Нового року в сільському клубі, де молодь мала намір посидіти за святковим столом, поспівати та потанцювати біля ялинки. Звісно, ми корегували плани на новорічну ніч і негарними словами називали представників правління, які відхилили нашу заяву.

 Харків’янка Тетяна Ямпольська після повернення в рідне місто знищила багатотисячну бібліотеку російської літератури, яку збирали кілька поколінь її родини. «Я викинула російську літературу, навіть колекційні видання, не продаючи, щоб далі мене вона не йшла».
За її словами, Салтівка, яку розбомбили рашисти, перекреслила російську класику. Тож вигадана гуманістична культура російської літератури залишилася під завалами Маріуполя, Циркунів і Старого Салтова. «росіяни радісно вбивають цивільних, пускають ракети по лікарнях, палять храми. 

Як це — повертатися до життя після тривалого полону? Що відчуває жінка після трирічного утримання в тісній, смердючій і без сонячного світла камері поруч із вбивцями, наркоманками, шахрайками, злодійками? Як тепер навчитися рухатися на відстань більш ніж сім кроків, адже саме таким простором лише сім кроків вперед, ті самі сім назад і по пів години на добу було обмежено наше пересування у в’язниці? 

 Кажуть, що Чингісхан, підійшовши до Бухари, не зміг з ходу штурмом заволодіти містом. Тому обложив його й звернувся до жителів, запропонувавши їм перейти на його бік. Таким пообіцяв безпеку. І дехто з городян пристав на цю пропозицію. Так жителі Бухари  розділилися на дві групи: перша відмовилася підкорятися Чингісхану, а друга погодилася. Хан тоді запевнив останніх, що за допомогу йому вони керуватимуть містом. І в Бухарі почалася війна між прихильниками та ворогами Чингісхана.

ЗМІ жваво обговорюють інформацію про першу (і щоб не останню) партію могилізованих росіян, яка отримала квитки на концерт кобзона: в Луганській області начебто розколошматили цілий ешелон «частково мобілізованих» з рф. Тож багато новобранців повернеться додому швидше, ніж на  це очікує їхнє кодло. Щоправда, не при параді, а у статусі вантажу 200.
Звідки в так звану лнр прибув ешелон для підсилення пошматованих кацапських військ, не повідомляють. Але якщо могилізована банда — це добровольці із владивостока, то про труни для них турбуватися не потрібно: тамтешнім «захисникам росії» ще вдома видали чорні пакети як додаток до обмундирування. Вийшов такий собі набір «Збери себе сам».

 Нахабству та цинізму росіян немає меж: на День визволення Маріуполя від нацистських загарбників (12 вересня) окупанти встановили на місці пам’ятника загиблим захисникам України, зокрема маріупольцям, пам’ятник… олександрові невському — «збирачеві російських земель та рятівникові великої Русі від навали шведів і тевтонських лицарів». Москалі безжально демонтували українську святиню в липні цього року, збивши бронзові дубові листки з іменами загиблих маріупольців. 

 На День Незалежності мені зателефонував давній знайомий Юлдаш Тагаєв (він, до речі, на кожне державне свято України шле привітання) і повідомив, що нарешті отримав... український паспорт.
«Тепер, — сказав Юлдаш, учасник АТО з позивним «Бек», — я громадянин України і можу законно жити на території держави, за яку проливав кров. А головне — як інвалід вій­ни зможу нарешті оформити пенсію. Бо майже три роки жив на пожертви побратимів. Мешкаю нині у Вінницькій області в однополчан, то можете, Олександре, приїжджати в гості. Пригощу вас справжнім узбецьким пловом».

Військовослужбовці хотіли в перший же день полону обміняти його на своїх загиблих товаришів. «Мене, живого, на мертвих! Але моє керівництво відмовилося, бо я для них не маю жодної цінності!»
Мені зовсім не шкода цього судячи з голосу молодика, бо в Україну він приїхав не в гості, а вбивати наших громадян. Згадав же його тому, що для росії виявилися нічого не вартими майже 75 тисяч її громадян, поранених, як повідомив New York Times, і вбитих за пів року повномасштабної війни. Це майже по 500 окупантів на день. 

В інтернеті розміщено відеоролик, який випустили пропагандисти одного з телеканалів росії: українка, що нині живе в москві, приїхала провідати маму в місто Попасна Луганської області. Вона не могла зробити цього раніше, бо Попасна була «підконтрольна українським спецслужбам», які бачили в кожному прибулому з росії «шпигунів та зрадників». Нині ж місто «звільнили від нацистів» російські війська, і Тетяна (так назвалася головна героїня відеоролика) вирішила навідати маму, з якою давно вже втратила зв’язок.

Разом із сином, який навчається в четвертому класі, дистанційно проходимо «Зачаровану Десну» Олександра Довженка. Ні, не лише її — тут повний комплект: зі смартфона, ніби з рогу достатку, щодня сиплються діаманти «розумного, доброго, вічного» з математики, української мови, англійської, природознавства… Та акцентую на Довженкові. Є кілька відеоуроків на цю тему в інтернеті, але хочеться відволікти сина від екрана. Доки є час на карантині, розповісти про власні враження, спогади, дійство сінокосу, зануритися у світ сільського побуту, намалювати в його уяві образ чарівної річки, яку бачив, і біля Чернігова, й на Київщині. Зрештою прочитати (спільно, по черзі сторінка за сторінкою — щоб не злякати великою кількістю букв) не уривки, подані в підручнику, а весь текст. Адже, впевнений, тільки так можна переплисти намальовану автором повноводу Десну — адже перелетіти не вийде, а втопитися в часто незрозумілих для 10-річного хлопця образах, емоціях, деталях іншої епохи ой як легко.