Капітан Сергій Куць поліг 13 червня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Циркуни Харківської області. Йому було лише 34.
Подружжя Лідії та Сергія Куців — з Київщини. Пані Лідія згадує, що вона працювала на залізничній станції. Молодий військовий купив у неї квиток, який виявився не просто квитком на потяг певного напрямку, а й у щасливе сімейне життя.

 За словами завідувача відділу декоративного мистецтва Сумського обласного художнього музею імені Никанора Онацького Ірини Яніни, такі  вернісажі стали традиційними. Нинішній відкрито наприкінці червня, він триватиме до Дня Незалежності України. Відвідувачі музею мають чудову нагоду ознайомитися з розмаїтим творчим доробком майже 30 учасників з різних куточків Сумщини, які представили понад 170 власноруч виготовлених художніх виробів у 12 номінаціях.  

Звістка про напад росії на Україну застала 44-річного Валентина Кучера в Польщі — п’ять останніх років він працював далекобійником. Він одразу повернувся додому і разом з 18-річним сином Олександром пішов у тероборону. Село Колоденка під Рівним, де живуть Кучери, — на трасі, тож на блокпостах чатували вдень і вночі. Валентин приміряв на себе попередній досвід. Має освіту фельдшера, пройшов строкову й понадстрокову службу, 17 років пропрацював рентген-лаборантом у центральній міській лікарні Рівного.

 Нині 85-ті роковини Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років. І стало традицією, що в День пам’яті жертв політичних репресій Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки, який зберігає архівні кримінальні справи громадян, репресованих органами ДПУ — НКВС — КДБ у 1918—1950-х роках у місті Києві та Київській області, презентує цікаві документи, що розповідають про долі тих, кого стосувалися ті страшні події.

 Вона хотіла, щоб діти кайфували від математики і здобували однаково якісну шкільну освіту, хоч би де жили: у великому місті чи маленькому селищі. Але її благородні плани перекреслила війна.
Агресія російських загарбників вже позбавила життя багатьох талановитих українців, які завдяки своїм здібностям могли б здобути славу рідній країні, принести в наше життя прогресивні погляди та ідеї. На жаль, серед загиблих не тільки військові, а й мирні громадяни. Однією з таких відважних людей була харків’янка Юлія Здановська.

 На фасаді полтавської школи №20 з’явилася меморіальна дошка колишньому випускникові цього закладу (1997—2008), загиблому під час оборони Маріуполя, заступникові командира окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, капітанові, Героєві України (посмертно) Віталієві Грицаєнку.

 Такі люди, як Семен Антонець (20.08.1935—3.03.2022), народжуються, щоб виконати на землі певну місію. Його покликанням було відродити в межах кількох сіл колишнього Шишацького, нині Миргородського району притлумлені агрохімікатами ґрунти, довівши їх до того фантастичного стану родючості, коли, за влучним висловлюванням українського письменника Миколи Гоголя, устромиш у землю дишло, і воно проросте.

 Із «Мушкетером» ми познайомилися на нараді в командира батальйону. Нас не відрекомендовували один одному, але, прослухавши його доповідь командирові, я припустив, що це один з командирів рот. Великі глибоко посаджені очі та гострі вилиці, із сивою бородою і втомлений, він із захватом розповідав комбатові про останню вилазку в бік ворога. Під час доповіді аналізував ситуацію з гумором. Відчувалося, що два тижні виснажливих боїв за Макарів не зламали його віри і впевненості в наш успіх.

 Богдана Гордійчука та ще трьох його побратимів — наших захисників Рівне проводжало в останню земну путь. Велелюдний майдан не просто плакав — голосив. Міцні як криця чоловіки не стримували ні сліз, ні емоцій. Почесна варта бійців, оркестр, прапори і «Плине кача»…
Майдан рушив до Покровського собору, де відправили панахиду за Богданом. Біля домовини — найрідніші: мама Людмила Марчук та син-першокласник Степанко.

 Як не погодитися зі згорьованими рідними загиблих героїв, що необхідно збирати новітні військові традиції й берегти пам’ять про загиблих. Війна триває… Такими словами завершувався матеріал «Таких земля народжує одиниці» в «Урядовому кур’єрі» 13 жовтня 2020 року. Розмовляв тоді з батьком загиблого «кіборга» Олексія Панченка Анатолієм Миколайовичем. Важко тоді було й уявити, яких страшних масштабів можуть сягнути наслідки війни.