Пам'ять

  • Відділ регіональних проєктів

    1,5 мільйона дітей загинуло внаслідок штучного голоду

     Більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні події, у 1932—1933 роках були ще дітьми. Можливо, їм було найважче. Пережитий голод не лише забрав у них здоров’я і часто рідних і друзів, смерті яких вони бачили на власні очі. Він забрав усі світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх безпорадністю й покорою, німим розпачем та зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки не для одного покоління українців.

  • Інна ОМЕЛЯНЧУК

    Вишита «Марія» прямує до Торонто

    Авторка проєкту «Креативна книга» уже добре знайома читачам «Урядового кур’єра» письменниця Олена Медведєва презентувала в Рівному вишиту «Марію» Уласа Самчука. Символічно — до Дня пам’яті жертв Голодоморів. Саме цей роман заслужено вважають одним із найсильніших творів про велику трагедію українського народу. На прикладі гіркої долі однієї родини автор довів, що найстрашніша смерть у світі — від голоду.

  • Відділ регіональних проєктів

    Збережи пам’ять. Збережи правду

    Очевидців Голодомору, а їм нині щонайменше 90 років, залишилося дуже мало, і саме тому їхні спогади такі цінні. Живі дитячі враження, заряджені тяжкими, зовсім не дитячими емоціями, особливо закарбовуються в пам’ять і залишаються там назавжди. Навіть у такому поважному віці люди діляться пережитим і не забули безлічі подробиць і деталей. Цим розповідям можна довіряти, їх треба ретельно збирати і записувати, бо ті гіркі спогади виявилися міцними й беззаперечними свідченнями про злочин, який скоїла кремлівська влада в часи СРСР проти українського народу. 

  • Микола ШОТ,«Урядовий кур’єр»

    Де була криївка, постав меморіал

    На лісовому масиві Старківка села Шибалин неподалік м. Бережани на Тернопільщині 24 жовтня відправили панахиду, освятили та відкрили оновлений меморіал воїнам Української Повстанської Армії Василеві Соляру, Іванові Львівському, Михайлові Ухману, Михайлові Соляру та Йосипові Совину. Тут у криївці, збудованій власноруч, вони 18 квітня 1947 року загинули, але не здалися ворогові.

  • Андрій МЕЛЬНИЧУК

    ...А він вижив!

    Про відважного воїна часів Другої світової Володимира Майборського нині згадують дедалі рідше. То колись у його мальовничі Зіньки на Хмельниччині приїжджали юні слідопити, щоб подивитися на живу легенду, воїни дивізії, у якій воював, невгамовні журналісти. Не те тепер. Інтерес до його подвигу, на жаль, слабшає. 

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Навігатор смерті

    Напередодні Покрови Пресвятої Богородиці знайомі з Василькова запросили на вшанування пам’яті їхнього побратима Дмитра Гончаренка, який народився 14 жовтня 1986 року і став першим у місті Героєм України, який загинув на російсько-українській війні. Звісно, не міг відмовити землякам, бо вважаю своїм журналістським обов’язком розказувати читачам «Урядового кур’єра» про хоробрих синів і дочок України, які воювали, а надто тих, хто загинув, захищаючи Батьківщину. Окрім волонтерства, Дмитро Гончаренко був одним зі співзасновників громадської організації «Відсіч», яка активно працює у Василькові.

  • Інна ОМЕЛЯНЧУК

    «Зазвичай це скромні люди, які живуть поряд»

    До Дня захисників та захисниць України рівненські журналісти видали книжку «Рядові неоголошеної війни», яку презентували в обласній науковій бібліотеці. Це збірник матеріалів, уміщених у періодичних виданнях — від районних газет до «Урядового кур’єра».  До речі, відкривають книжку саме наші нариси про Героя України Ігоря Гордійчука («Червоні яблука від мами» — «УК», 27 листопада 2014 року), нині начальника Київського військового ліцею імені Івана Богуна, і «кіборга» Федора Мисюру («Вижити допомогла любов» — «УК», 13 жовтня 2015 року), нині начальника управління інфраструктури та промисловості Рівненської ОДА.

  • Відділ аналітики

    Книга пам’яті з іменами полеглих буде в кожній області

     2014 року  одними з перших на герць з московитським ворогом стали добровольці. До унікального руху долучилися чоловіки й жінки, люди різного віку, соціального рівня й освіти. Чи не найголовнішою рисою, притаманною цим мужнім людям, була вмотивованість. Бажання захищати рідну землю переважувало брак вишколу, належного обмундирування і матеріального забезпечення.  І вони блискуче виконували бойові завдання. Та, на жаль, багато  віддали за перемогу найдорожче — власне життя.

  • Олександр ВЕРТІЛЬ

    Останній серпень розвідника

    Його могила — на центральному кладовищі в рідному Білопіллі. На пам’ятнику викарбувано дати життя: 24.07.1979 — 13.08.2014. Тобто доля відвела йому лише 35 років. Ще б жити й жити, радіти сонцю і небу, синочку і дружині, батькам, сестрі, родичам, друзям, військовим побратимам. Але не судилося. 

  • Олександр ВЕРТІЛЬ

    З любові до ближнього

    Село Воздвиженське Шосткинського (донедавна Ямпільського) району на Сумщині лежить у глибинному Поліссі, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, віддалік гомінких трас і міст. Буваючи тут, мимоволі думаєш: чим потрібно було керуватися, наскільки перейматися долею земляків, щоб залишити комфортний і високоосвічений Мюнхен і переїхати до глухого напівзабутого Воздвиженського, аби жити поруч із селянами, організувати унікальне для Європи трудове братство, що стало практичною і зримою моделлю християнської цивілізації?