ГОСТРА ТЕМА

Чи отримає «садівництво» на могилах жертв війни належну правову і моральну оцінку?

На Житомирщині вже нікого не дивує, коли цілі лісові масиви поблизу обласного центру визнають «зрідженими зеленими насадженнями» та безжально вирізають задля будівництва «хатинок» для місцевої «еліти». Найвірогідніше, що організатори чергового «вилучення» понад двох гектарів земель, якими користувався Поліський філіал Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації (УкрНДІЛГА), теж розраховували на тихе проведення «операції». Натомість справа набула широкого суспільного резонансу і загрожує обернутись міжнародним скандалом, бо вся нині засаджена лісом територія на виїзді з Житомира у напрямку Новограда-Волинського за часів нацистської окупації стала місцем масових страт і захоронення десятків тисяч радянських військовополонених та цивільних громадян зокрема єврейської національності.

Ліс навколо братської могили — під загрозою знищення. Фото автора

Ліс ріллею став

Розпорядженням Ради міністрів УРСР від 01. 04. 1961 року № 325 тоді ще Поліській агролісомеліоративній дослідній станції, правонаступником якої нині є Поліський філіал УкрНДІЛГА, виділили у користування 5 гектарів земель державного лісового фонду, зокрема 3,8 гектара вкритих лісом. Ділянку надавали без її вилучення з Держлісфонду та без права вирубування дерев. На сьогодні адміністративні та житлові будівлі розташовані на площі 0,74 гектара, тимчасом як решту території займав ліс, який, згідно з інвентаризацією від 2010 року, ріс на 4,23 гектара.

За радянських часів, коли вся земля була державною, лісогосподарські роботи на закріпленій за науковою установою ділянці лісу виконував Житомирський держлісгосп, що нікого не бентежило. Та коли згідно з вимогами вже нового Земельного кодексу почалось оформлення документів на право користування землею, державне підприємство «Житомирське лісове господарство» у червні 2009 року отримало державний акт на земельну ділянку, до якої цілком закономірно не ввійшли 5 гектарів земель держлісфонду, що ними вже майже півсторіччя користувались науковці.

Саме це зумовило правову колізію, через яку виплеканий лісівниками 60-річний ліс без ухвалення жодних документів про вилучення ділянки із земель лісового фонду та зміни її цільового призначення ввійшов до земель запасу, а згодом став… ріллею! Саме такий нібито статус 2,4 гектара, якими раніше користувався Поліський філіал УкрНДІЛГА, а нині, згідно з розпорядженням голови Житомирської райдержадміністрації від 25. 08. 2011 року № 818, передані 24 громадянам «у власність для ведення садівництва».

«Моя твоя не понімає»

Ще на початку 2010 року керівництво Поліського філіалу УкрНДІЛГА отримало від Житомирської райдержадміністрації офіційний дозвіл на початок землевпорядних робіт для оформлення прав власності на земельну ділянку. Її межі, як сказано у протоколі від 10 червня 2010 року, підписаному начальником управління Держкомзему в Житомирській області, «визначені у натурі і закріплені довгостроковими межовими знаками», а «лісовкриті площі» становлять 4,1056 гектара. 13 вересня 2010 року технічну документацію на земельну ділянку загальною площею 5 гектарів направили на затвердження Житомирської райдержадміністрації.

Жодної відповіді, що мала б надійти у термін до трьох тижнів, науковці не дочекались. Натомість, як стверджується нині у позовних заявах до суду, технічну документацію на земельну ділянку повернули Поліському філіалу УкрНДІЛГА аж на початку листопада 2010 року… без жодних пояснень.

Саме це стало підставою для письмового звернення у листопаді 2010 року начальника Житомирського обласного управління лісового та мисливського господарства до прокурора Житомирської області. У листі викладено перипетії справи з оформлення прав на землю та стверджувалось: «За неофіційними даними, частина ділянки Поліського філіалу площею понад 2,0 га, яка вкрита лісом, без законних підстав включена до проекту розвитку с. Довжик (поблизу нього розташований Поліський філіал УкрНДІЛГА. — Авт.) і розподілена між приватними особами».

Варто акцентувати на тому, що на той час ще не було розпорядження голови Житомирської райдержадміністрації від 25. 08. 2011 року № 818, яке в січні цього року прокурор Житомирського району «в інтересах держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації, Головного управління Держкомзему в Житомирській області» безуспішно намагався оскаржити в суді.

Не менше вражає, що юридичною підставою для передачі у приватну власність «лісовкритих площ», як ще у 2010 році визначили їх статус держкомземівці, вже за рік стало «Технічне завдання», підписане начальником того самого управління Держкомзему в Житомирському районі, де згадувані землі — вже «рілля». Мимоволі складається враження, що на Житомирщині у структурах державної виконавчої влади працюють люди, які не лише розмовляють малозрозумілими одне одному мовами, а й мають унікальний талант упродовж року «розгледіти» на місці лісу ріллю, яку, на відміну від першого, можна приватизувати.

Як хочемо, так і можемо?

Лише після того, як малоприємна історія із «садівництвом» набула широкого розголосу, до справи нарешті долучилася прокуратура. У січні 2012 року прокурор Житомирського району подав до Господарського суду позов в інтересах держави з вимогою скасувати розпорядження голови Житомирської райдержадміністрації від 25. 08. 2011 року № 818. Суд дійшов висновку, що «спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства» і відмовив у провадженні справи.

Згодом уже Житомирський окружний адміністративний суд за зверненням Поліського філіалу УкрНДІЛГА ухвалив рішення, що цей «позивач не має права звертатися з позовом про скасування розпорядження Житомирської РДА». Нині апеляційна скарга науковців — на розгляді Житомирського апеляційного адміністративного суду.

Наприкінці 2012 року вже Державне підприємство «Житомирське лісове господарство» спробувало відстояти право на ліс у Житомирському районному суді, де теж програло справу. За словами прокурора Житомирського району, нині апеляційне подання на розгляді Апеляційного суду Житомирської області, а прокуратура бере участь у розгляді справи на боці ДП «Житомирлісгосп». Утім, цілком імовірно, що черговий вердикт теж виявиться невтішним для лісівників, які номінально самі відмовились від лісу на користь галузевої наукової установи.

Зрозуміло, що начебто немає жодних підстав обурюватися заангажованістю судів, які, ухвалюючи рішення, керуються цілком конкретними правовими нормами. Так само не викликає сумнівів висока компетентність працівників прокуратури, навіть якщо вони чомусь подають позови «не до тих судів». Тим більше, що справа — вже на контролі Генерального прокурора України. Та чомусь не покидає підозра, що бурхлива діяльність із відстоювання інтересів держави і норм здорового глузду може завершитись «освяченням» сумнівної оборудки судовими рішеннями «іменем України».

Спочатку нацисти, а потім свої

Уже звиклу нібито до всього громадськість збурило оприлюднення давніх архівних матеріалів Житомирської обласної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників. Згідно з цими документами, поблизу тодішнього хутора Довжик було місце масових страт радянських військовополонених та цивільних громадян. Особливо недобра слава, за свідченнями очевидців, у розташованого за кілометр від населеного пункту урочища Петровське, де у липні-серпні 1943 року діяв імпровізований крематорій, в якому нацисти знищували тіла і щойно вбитих, і викопаних з могил жертв.

На жаль, не збереглося достовірних даних, де було це урочище. Та саме у лісі поблизу Довжика — фактично поряд з виділеними для садівництва ділянками —  братська могила розстріляних нацистами наших співвітчизників. За офіційними джерелами, саме нинішній 63-й квартал Богунського лісництва, з якого свого часу виділили земельну ділянку для Поліської агролісомеліоративної станції, став місцем загибелі і, як ще донедавна можна було сказати, вічного спочинку понад 10 тисяч осіб, зокрема керівників житомирського підпілля Героїв Радянського Союзу Григорія Шелушкова і Олексія Бородія. Зрозуміло, що навіть теоретично одне захоронення, на якому встановлено монумент, аж ніяк не могло вмістити такої кількості розстріляних.

Отож цілком об∂рунтовано краєзнавці й пошуковці стверджують: весь лісовий масив, частину якого відвели під ділянки для садівництва, — фактично велетенський цвинтар. Гірко, що останки людей, які свого часу намагалися спалити нацисти, нині знову під загрозою знищення.

Крім того, гріх не нагадати про табір для радянських військовополонених «Шталаг-358», який діяв з липня 1941-го аж до середини 1943 року, розташований буквально за кілька кілометрів від хутора Довжик на околиці Житомира. Його в’язнями, як свідчать архівні документи, були навіть моряки — захисники Севастополя. Після визволення Житомирщини не схильні до перебільшення кількості наших полонених радянські експерти записали в акті: «Усього на кладовищі (табірному. — Авт.) і в лісі захоронено понад 65 тисяч трупів».

Де ти, справедливість?

Справа юристів оцінювати судові «війни» довкола скасування скандального розпорядження голови Житомирської райдержадміністрації та виносити вердикт щодо «перетворення» лісу на ріллю. Для громадськості, як на мене, значно важливіше отримати принципову і чесну відповідь на інше запитання: чи варті буквально два десятки земельних ділянок, дев'ять з яких вже встигли перепродати одній і тій самій особі, довіри жителів Житомира і Житомирського району до влади? Причому не лише місцевої…